Симона Вілар - Щаслива суперниця

своїм голосом і почав сипати лайкою, а Моро заіржав, і його іржання нагадувало регіт. Далі були тупіт, хлюпання води й нова лайка.

На цьому я провалився в забуття, знаючи, що Моро зуміє постояти за нас обох.

Скільки я пролежав без тями, невідомо. Часом я ніби прокидався й бачив каламутне світло, потім усе знову заволікав морок. Я марив, розжарені скелі й піски Сирії знову обступали мене. Потім чувся спів янгольських голосів, і суха стареча долоня самого отця Гонорія лягала на моє чоло. «Відпускаю гріхи твої, — вимовляв деренчливий голос його святості. — Йди та більше не гріши».

О, це була година мого відродження! Я знову був лицарем, знову міг жити з честю. Але, мабуть, я не був народжений для подібного життя. Тому що з такою працею домігся пробачення й незабаром знову примудрився стати ізгоєм — через рудокосу жінку, в якої найгордовитіші очі в цілому світі. Через її губи, білу ніжну шкіру, незрівнянні півкулі її грудей…

Які це були ночі! Ще не народився трубадур, який був би в змозі оспівати їх. Я пізнав любов найнезвичайнішої дами всього християнського світу, що була одночасно імператрицею, принцесою, графинею й спадкоємицею престолу…

— Тильдо…

Тільки я мав право називати її так. Тільки мені назустріч відкривалися її палкі вуста. Родовитий чоловік не зумів домогтися її любові, а ми з нею любили одне одного, поки шпигуни графа Анжу не вистежили нас, і якби не легкі ноги мого Моро… Уже й не знаю, яку страту винайшов би для мене той, кого всі називали Жоффруа Гарним, але якого принизив я, вічний ізгой.

Моя Тильда… Я божеволів від тривоги за неї. Мене розшукували в Анжу, у Нормандії та Англії, а я в цей час був зовсім поруч і будь-якої миті готовий прийти до неї на поміч, навіть жертвуючи собою.

Але Тильда вистояла — сама, без моєї допомоги, і вже набагато пізніше до мене дійшла чутка, що вона народила бастарда… Я не знав, чи жива моя дитина, а чи вмерла невдовзі по народженні — казали й таке. Як би там не було, але моя кохана помирилася з чоловіком і тепер народила йому синів, а мені залишалося тільки одне — ховатися, тому що король Генріх заприсягся на Біблії, що рано чи пізно кине мою голову до зятевих ніг.

Щоправда, в цьому він поки не надто досяг успіху. Бог був на моєму боці, і як би не складалися обставини, я не втрачав надії.

Бог був на моєму боці — в цьому я переконався, коли отямився. В очеретах гомоніли птахи, шелестіло листя, чувся плюскіт води. Небо у височині ніжно світлішало.

Скільки ж пролежав я в нестямі? Кілька годин? Кілька днів? Раптом до мене долинуло побрязкування вудил.

— Моро!

Кінь підійшов упритул до мене, і я відчув на обличчі його подих, а потім м’який дотик губів.

Я простяг неслухняну руку, намагаючись його погладити, але він уже підняв гарну широколобу голову з білою міткою, пирхнув і струснув гривою. Звідти, де я лежав, кінь здавався величезним і прекрасним.

Мій друг і брат. Той, хто ніколи не зрадить, ніколи не покине.

Трохи згодом, коли мені вдалося сісти й огледітися, я зрозумів, що опинився на острівці, густо зарослому верболозом. Навколо блищали на сонці плеса, де-не-де темніли купи дерев, а за ними до самого обрію тяглися пустища фенів. Ніде й натяку на житло.

Куди ж завів мене цей бісів проводир? Єдине, що я знав напевно — це те, що перебуваю в Англії та що живий. А це саме по собі варте було того, щоб подякувати Богові.

Після нападу малярії сили повертаються доволі швидко — якщо, звичайно, подбати про себе. Днів зо два я тільки цим і займався: добув вогонь, розвів багаття, обсушився, ловив в’юнів і бив качок, підкріплювався та відсиплявся на купі сухого очерету, загортаючись у плащ.

Моро також тішило моє повернення зі світу видінь — він ходив за мною по п’ятах і тривожився, коли я залишав острівець, щоб роздобути їжу. Я був безмежно вдячний моєму скакунові — він не тільки відігнав грабіжника, але й зберіг моє майно: меч, арбалет і вміст сідельних сумок, у тому числі й обидві баклаги. А гаряче вино — найкращі ліки в таких обставинах.

Незабаром я вже був готовий вирушити. Але куди податися? Не сидіти ж мені на цьому клаптику суші до другого пришестя…

І ось я помолився Богу, порадився з конем і одного разу ввечері рушив на захід просто через найближче плесо. Я переконався, що воно неглибоке, й незабаром ми вибралися на досить сухе місце та відшукали гать.

Однак виявилося, що радіти ще рано. За півмилі гать зникла під стоячою водою, і нам довелося шукати стежки, петляючи в хащі. Так тривало, поки остаточно не смеркло.

До чого ж мені не хотілося знову ночувати серед боліт, та й звук людського голосу я майже забув. Ми з Моро продиралися крізь якісь нескінченні зарості, перебиралися через швидкі струмки доти, поки я не зрозумів, що ми остаточно заблукали й кружляємо бездоріжжям. До того ж, упав туман і заволік околиці щільним сірим запиналом.

І тут я зрозумів свою помилку. Із самого початку мені слід було покластися на чуття коня й надати йому змогу самому вибирати дорогу. Я відпустив поводи, й Моро рушив уперед — спочатку невпевнено, зупиняючись і втягуючи чутливими ніздрями нічне повітря, а потім дедалі жвавіше.

Зненацька Моро став, як укопаний,