Алла Сєрова - Подвійне дно

— Лізо, тобі треба поспати.

— Ні. Я страшенно голодна, — в мене так влаштовано організм, що стрес викликає шалений апетит, тому іноді, аби не перетворитись на свиню, мені доводиться сідати на дієту і вправи. — А ти хочеш їсти?

— Чисто академічне питання. В нас все одно нічого нема.

— Є.

Я дістаю з сумки бутерброди, зроблені на Стасевій кухні. І пляшка кока-коли, чудово! Зараз ми зупинимось і перекусимо, бо мій шлунок скімлить, як покинутий пес.

— Лізо, ти королева господинь.

— Я теж тебе люблю, Рудий.

Ми мовчки знищуємо припаси, потім, наче по команді, дістаємо пакетики «Орбіту», тільки в мене м’ятний, а в Рудого — ментоловий. Все-таки в нас багато спільного. Власне, в нас спільне життя. І якби нам довелось одружитися, навряд чи щось змінилося поміж нами. Хіба що з’явився б секс. Цікаво, чому мені в голову лізуть такі думки? Це Танька винна, з її первісною філософією… Це так, наче всі стосунки між людьми мають обертатися тільки навколо розмноження. Старий лис Фрейд, до речі, теж так вважав, та я з ним не згодна. Власне, секс — це просто фізіологічний процес, а людині треба щось іще — для душі. Гадаю, Він саме так усе й задумував, а розумники на кшталт Фрейда все спростили — такім було легше пояснити свою огидну хтивість. Я думаю, зараз старий розпусник горить у пеклі за свої сороміцькі теорії.

Порожнім темним шосе ми мчимо вперед. Дніпропетровськ — це недалеко, і ми обоє не раз тут бували на різних лікарських конференціях та семінарах. Чомусь Дніпропетровськ вважається містом «крутішим», ніж Запоріжжя. Може, тому, що тут є метро? Так невелике щастя, до київської підземки йому все одно, як куцому до зайця. А от пам’ятаю, як тут пішли під землю кілька будинків — просто так, з доброго дива. Ми тоді з Рудим спеціально приїхали, щоб подивитись на те місце, де це сталося. Величезна яма, будинків і сліду не було. Добре, що ніхто не загинув. Я все думала, який би це був жах: піти під землю разом з будинком. У вікно видно тільки землю. Я не люблю це місто. Та це не виняток, а правило. Я й інші міста не люблю. В Запоріжжі, мені, принаймні, комфортно.

— Треба взяти місцеву газету і зняти квартиру. Знаєш — ті, що здають погодинно. — Рудий не дивиться на мене. — До готелю нам не можна, та й дорого.

— Маєш рацію. Так і зробимо.

У мене в сумці знову грає музика. Чорт, як я могла забути про мобільник, що дав мені Стась? Я зовсім голову втратила. Стрілянина, трупи, шалена гонитва… А ще мені не вдалося повноцінно помитись, а це вже катастрофа.

— Що тобі треба, Стасю?

— Лізо, ти все неправильно зрозуміла. Де ви зараз?

— Якщо я ще раз побачу тебе поблизу, то застрелю. Зрозумів?

— Лізо, ти в небезпеці. Ти неправильно зрозуміла. Я маю зустрітися з тобою…

— Стасю, тобі жити набридло? Ось, я викидаю цей телефон на смітник.

— Лізо, не роби цього!

Я викидаю «Еріксон» у вікно машини. Я все правильно зрозуміла, Стасю. Танька мала рацію, ти таки погань.

Однокімнатна квартира, яку здала нам симпатична жіночка, знаходиться просто в центрі. Заплативши тридцять баксів, ми отримали її на чотири дні. Маю надію, цього часу нам вистачить, аби дізнатись про все, що нам треба.

— Ось адреса того Інституту титану. — Рудий вивчає атлас міста. — Та самого інституту вже немає, дивись, за цією адресою знаходиться тепер… ось, якісь офіси, ціла купа. Там, мабуть, приміщення величезне.

— Що ж робити?

— Поїдемо туди. Можливо, прибиральниці там не помінялись. Або є якась документація, пилом припадає десь у підвалі.

Будинок, справді, великий. Багато вивісок на фасаді, на вікнах. Вакханалія якась. Що тут можна знайти? Ось на вході сидить вахтер, молодий хлопчина. Не розумію, що він тут робить, бо люди входять і виходять, ось двоє чоловіків вивантажують якісь пакунки… Може, він тут як довідкове бюро?

— Скажіть, будь ласка, де можна знайти людину, що відповідає за всю будівлю? — я так йому посміхаюсь, що він відривається від споглядання голих красунь у журналі. — Напевне, ви знаєте?

— Кабінет коменданта в підвальному приміщенні, — він байдуже киває головою на масивні залізні двері. — Там відчинено. Обережно на сходах.

— Дякуємо.

Йому наша подяка не потрібна. Він знов поринає в солодкі еротичні фантазії. Ніколи цього не розуміла. Подивився на картинку — і вже готовий до вживання. Як не дивно, вигляд чоловічого тіла мене не надихає. Так собі, картинка з голим мужиком. Ну, гарні мускули, і що? Мабуть, в цьому і полягає між нами різниця.

Комендант будинку — жінка передпенсійного віку. Видно, що слідкує за собою — не товста, одягнена зі смаком. Її кабінет, хоч і в підвалі, однак затишний і світлий.

— Ви до мене?

Вона дивиться уважно і приязно. Дивна жінка. Чи то ми вже так відвикли від нормальної поведінки? Можливо.

— Так, якщо у вас є кілька хвилин.

— Будь ласка.

— Скажіть, чи в цьому будинку є хтось, хто працював тут в Інституті титану?

— Дивне питання, — вона одягає окуляри і вдивляється в моє обличчя. — Когось ви мені нагадуєте, але кого? Чому ви питаєте?

— Я шукаю свою матір, Климковську Любов Василівну.

Вона наразі блідне, в очах у неї жаль і смуток.

— Так, звичайно ж, я згадала! Люба Климковська, от кого ви мені нагадуєте, тільки якось дивно, як негатив: риси обличчя ідентичні, а кольорова гама протилежна. Люба смаглява, з чорним волоссям.

— То ви знаєте її?

— Так. Мене звати Валентина Дмитрівна. Я знала Любу, знала всю їх родину. Потім зв’язок припинився, та я всіх їх чудово пам’ятаю, і думаю, не лише я… Власне, навіщо ви її шукаєте?

— Цікаво.

— Он воно що… Ви знаєте, вам поталанило, що ви виросли десь далеко від тієї родини. Моя вам порада: не шукайте їх.

— Чому?

— Бо то страшні люди. І ваш дід, Василь Олексійович, він колись був парторгом цього інституту і заступником директора. І ваша бабуся, Ольга Андріївна, працювала тут в лабораторії. А ваша мати, Люба, просто нещасна жінка. З такими батьками, як у неї, по-іншому і бути не могло. Якщо хочете, я вам розкажу, що знаю.

— Так, якщо вам неважко.

— Важко. Бо ці люди поламали багато життів. Василь Олексійович був тут заступником директора. А от до війни і під час неї він працював на НКВС, потім — у СМЕРШ. Думаю, на його совісті —