Алла Сєрова - Подвійне дно

сотні смертей. Та коли я познайомилась з усіма ними, був інший час, сімдесятий рік. Я прийшла сюди працювати в лабораторію — після школи, заробляти стаж. Василь Олексійович заправляв тут усім, його боялися. Він був такий високий, ставний, гарний чоловік, тільки очі його постійно дивились з підозрою. Я добре пам’ятаю, з яким запалом виступав він на зборах. Він не був вченим, ні. Та його посилали у відрядження, і він представляв чужі роботи, роботи справжніх вчених. Він постійно проти чогось боровся. То проти кулькових ручок — кричав, що це вплив Заходу, диверсія. То починав ходити по відділах і лабораторіях і занотовувати, хто в що вдягнений, хто з жінок фарбується, хто — ні, які цигарки палять… Директор, професор Овсієнко, кілька разів вказував йому на нетактовність, та Василь Олексійович гнув своє. А коли керівника одної нашої лабораторії спочатку звільнили, потім взагалі десь вислали — всі знали, то Василева робота. Бо якось молодий вчений висловив йому в досить різкій формі своє незадоволення.

Дружина Василя була непримітною, поряд з чоловіком її було й не видно, така собі сіра миша. Та ця миша все завжди чула, бачила і знала. І доносила, доносила: хто затримався на перерві, хто переплутав дані чи перевитратив матеріал. Професор Овсієнко кілька разів намагався спекатися сімейки, та все марно. Хтось могутній підтримував їх. І от коли в сімдесят другому році в інституті був потрібен перекладач, прийшла Люба. Всі думали: який татко, таке й дитятко, аж виявилось, що вона мила і приємна дівчина, зовсім не схожа на батьків. Вона тільки скінчила навчання, от і взяли її до нас на роботу. Ми з нею якось здружились, тому я непогано її знала. Батьків своїх вона боялась, а матір взагалі ненавиділа. Треба сказати, Ольга Андріївна платила їй тим самим. Це було щось патологічне, і всім одразу впадало в очі. Люба була гарною, трохи схожою на батька, тільки такою маленькою, тендітною. В кого пішла вдачею — невідомо, та її всі любили. А потім вона зникла. Просто зникла — і все. Ходили чутки, що батьки запхали її в якусь чи то клініку, чи щось таке — коротше, під нагляд. Після цієї історії Климковських зненавиділи відверто, і коли Василь ішов на пенсію, ніхто не прийшов слухати «теплі слова», що читав з папірця професор Овсієнко.

— А що ж сталося насправді?

— Думаю, ваша мати завагітніла, не будучи одруженою. Климковські — страшенні святенники, а тут така історія… Не знаю, що вони вчинили з Любою. Та тепер розумію. Вони примусили її від вас відмовитись, так?

— Не знаю, можливо. А де вони зараз?

— Десь у мене була їхня адреса… Ось, пишіть. Осипенко, 18, квартира 174. Не знаю, чи вони й зараз там. Ви підете туди?

— Мабуть, ні. Скажіть, Валентино Дмитрівно, а чи була в вашому інституті інша перекладачка, після… Люби?

— Так. Трохи пізніше зробили цілий відділ, бо до нас почали часто навідуватись іноземці з соцтабору. Німці частенько були.

— А чи не було серед тих жінок матері-одиначки з сином Андрієм?

— Можливо… Я вже не пам’ятаю. Їх було кілька, знаєте, я тоді вже вчилась, прямого стосунку до них не мала. А чому ви питаєте?

— Скажіть, а чи був серед іноземців такий собі Клаус-Отто Вернер?

— Клаус? Ну, звичайно ж. Адже й перекладач став потрібен, бо мав приїхати Клаус. Він розробляв якийсь новий напрямок, отож приїздив вивчати досвід. Люба перекладала для нього статті, він кілька місяців був тут, а потім поїхав… А трохи згодом зникла Люба. Боже мій! То може бути, що ви — донька Клауса?!

Вона ошелешено дивиться на мене, а в моїй голові все змішалося. Ні, я не можу бути донькою Клауса Вернера, бо він же не міг мати дітей. А звідки я те знаю? З розповіді Андрія — Андерса. Та маленька брехня народжує великий сумнів. Андрій дещо збрехав, то чи не може бути так, що він взагалі все вигадав?

— Він міг збрехати.

Ми з Рудим завжди думаємо в одному напрямі.

— Так. Але…

— Боже мій! — Валентина Дмитрівна нестямиться. — Адже це все пояснює! Старий Климковський ніколи б не допустив, щоб в його родині з’явилася дитина від німця. В його розумінні то був ворог, а що вже Клауса він ненавидів! Кричав, що ми видаємо іноземцям державні таємниці. Мабуть, він своїм фанатизмом набрид навіть своєму покровителю, бо після зникнення Люби його за кілька років таки відправили на пенсію.

— А потім Клаус приїздив?

— Ні. Клаус більше не повертався. — Валентина Дмитрівна якось наче зів’яла. — Бідна Люба! Ви не повинні ненавидіти її. Ви не знали, слава богу, які страшні люди її батьки. Знаєте, навіть після стількох років я згадую їх і в мене кулаки стискаються від безсилої люті, отак ми їх ненавиділи. Як таких негідників земля носить!

Нашій землі доводилось носити всіляких негідників, їй не звикати. Шкода тільки, що за чиїсь помилки і злочини доводиться тепер відповідати мені.

— Дякую вам.

— Як вас звати?

— Еліза.

— Дивно. Я точно знаю, що Елізою звали Клаусову матір. Його батьки загинули у війну, він був тоді ще дитиною. В Клауса завжди була її фотокартка, в такій гарній срібній рамочці. Він показував її мені, Люба перекладала. І я запам’ятала її ім’я — Еліза, знаєте, як у казці про лебедів, де сестра Еліза плела зачарованим братам сорочки з кропиви. Не йдіть до Климковських. Чи вам мало біди було в житті? То просто погань.

— Дякую вам, Валентино Дмитрівно.

— Щасти вам. Гарний у вас чоловік, ви така красива пара. Бідолашна Люба…

— Скажіть, будь ласка, а де можна знайти професора Овсієнка?

— Він давно помер. А от професор Пастушук, той, якого колись вижив старий Климковський, працює в металургійному інституті, очолює якусь кафедру. Ви вже йдете?

— Так. Я щиро вдячна вам.

— Ось моя візитка. Якщо вам щось знадобиться, не соромтесь — звертайтеся. Може, якось дасте про себе знати.

— Дякую.

Ми виходимо назовні. Надворі сонячно, осінь якась дурнувата, то мряка, то сонце.

— Гарненьких маю родичів.

— Лізо, гадаю, тобі страшенно пощастило в житті.

— Я тепер теж схиляюсь до цієї думки. Поїхали, знайдемо професора?

— Так. Я знаю, де металургійний інститут.

Професор Пастушук — невеличкий, охайний чоловічок, високочолий, сивий, невеликі сірі очі, усміхнені і уважні, блищать зовсім молодо і трохи іронічно.

— Климковський! — він роздратовано пирхає. — Звичайно, пам’ятаю. Навіщо вам цей придурок?

— Думаємо писати про ваш тодішній інститут. — Рудий вирішив сам вести розмову. — А до вас нам порадила звернутись Валентина