Алла Сєрова - Подвійне дно

Ми сваримося ось уже кілька хвилин. Власне, я гадаю так: Стась збрехав нам про засідку. А ми розказали йому про Андрія. Ми маємо поїхати додому і подивитись, що там. Тим більше, що я маю зібрати деякі речі. І в шафі в мене гроші, кілька перснів і сережок. Я не хочу лишати все це напризволяще, як і документи. Та Рудий чомусь уперся. Коли Він роздавав упертість, то нам з Рудим помилково дісталось по дві порції, та мені, все-таки, на ковток більше.

— Добре. Але часу обмаль, ти ж розумієш. Тому не лізь під душ, втратиш почуття реальності, ти ж знаєш.

— Гаразд.

На місці розберемося, друже. Що можна зараз казати? Чорт, я навіть не думала, що колись буду рада бачити цю стару темну вуличку з брудними руїнами-будинками. Та все-таки в мене немає відчуття, що я повернулась додому. Може, на землі не існує такого місця взагалі? Тому що ці будинки чужі мені. Не знаю, може, це через те, що тут комуналка.

— Сиди в машині і не глуши двигун.

— Лізо…

— Роби, як я кажу, і тримай зброю.

— Ти не підеш туди сама.

— Ще й як піду! Рудий, будь ласка, не будемо витрачати час на суперечки.

— Гаразд. Та будь обережна. І головне — швидко.

Я йду в темряву. Ось знайомі двері, запах цибулі і пилу. Стась мені збрехав, тут нікого не було. Власне, я так і думала. Що ж, тим краще.

Я прослизнула в квартиру. Порожньо. Залізні двері легко відчинились. Як тут наш квартирант? Може, загинув голодною смертю? Квартира порожня. Я вмикаю нічник. Ось дорожна сумка. Швидко кидаю в неї речі — свої і Рудого. Ось гроші, документи, прикраси. Все на місці.

— Андрію!

Тиша така густа і відчутна, мені трохи страшно. Де він міг подітись?

— Андрію, це я!

Його немає тут. Порожні приміщення мають якусь особливу, лунку тишу. Я знаю її. Андрія нема. Немає й одягу, що ми з Рудим придбали для нього. Що ж, приймемо це, як даність, якось воно буде. Одне я зроблю зараз обов’язково: вимию голову. Я швиденько, в машині вона висохне.

Ванна чиста і порожня. Я підставляю голову під теплі струмки води. Шампунь такий запашний, цікаво, що робили жінки, коли не було шампунів? На мій погляд, тоді вихід один: голитися. Та вони не голились. Навпаки, носили пишні зачіски, в яких навіть комахи помирали від асфіксії — такі брудні були ті кучері. Тому історичні романи я не можу читати з однієї причини — я не вірю їм. Наприклад, автор описує красу якоїсь дами, а я думаю: в неї були комахи, вона місяцями не милась, а про гігієну ротової порожнини тоді й мови не було. І смерділа та красуня, як два бомжі. Бо Середньовіччя — саме той час, коли до лику святих прилучали за те, що людина за життя жодного разу не милась. Велика чеснота, нічого не скажеш — плавати у лайні! Хай береже мене «Протекс» від такої святості.

Я швидко обмотую волосся рушником і відчиняю шафку, що висить на стіні. Десь тут мої парфуми, заберу з собою… А це що таке? Яка я розтелепа! Це ж та золота ручка, що була в кишені Андрія. Я поклала її сюди просто автоматично, а потім забула про неї. Може, він вирішив, що я її привласнила? Як неприємно і негарно вийшло. І де він, в чортового батька, подівся?

Я йду до спальні і відчиняю шафу. Візьму ще куртку, ану буде холодно… Якщо ви чули вислів «кістяк у шафі», то це про мене. Я позадкувала і сіла на ліжко. Чорт, цього мені тільки бракувало! За моїми сукнями затишно прилаштувався чоловік. Навіть неозброєним оком я бачу в нього в лобі діру, через яку зірки видно. І що найцікавіше — це Деберц. Привіт, красеню, давно не бачились. І що мені з тобою робити? Вибач, та залишити тебе тут я не можу, ти зіпсуєш мені повітря в квартирі. І сукні мої пропадуть.

Я обшукую кишені трупа і без жодних моральних судом кладу в сумку його портмоне. Хлопче, воно тобі вже ні до чого, згоден? Та й важкий ти який! Хто це тебе так образив? Просто в лоб, куля застрягла десь там, в надрах черепа, де, згідно анатомії, має бути мозок. А от чи був він там — це вже інше питання.

Я тягну його за карк, костюм у нього дорогий, якісний, витримає. Ну не кликати ж Рудого! Я просто викину тіло надвір, завтра його знайдуть, а там хай як самі хотять. Ось так, за ворота, подалі. Хай тепер доведуть, що він був тут.

Я знову повертаюсь в квартиру. Ніяких слідів крові, нічого. До речі, вбили його годин шість тому. Ну, що ж, мені час. Я хапаю сумку з речами і виходжу в коридор. Щось не чути моїх сусідок. Мабуть, сплять, старі курки. Це ж треба, пропустили такі подробиці з мого життя — транспортування трупа! А тепер візьму віник і в прямому розумінні замету сліди — там, де я тягла Деберца, серед опалого листя пролягла помітна борозна. Куплю потім інший віник. От так, начебто все, як слід.

— Ти таки лазила в душ! — Рудий сердиться. — Лізо, це несерйозно.

— Я тільки голову помила.

— То чого так забарилась?

— Вадику, ти тільки не сердься, добре? Я зараз все поясню…

Я, звичайно, знала, що Рудий вміє лаятись, але не думала, що так віртуозно. Кілька особливо гарячих «поверхів» я коли-небудь спробую відтворити, вік живи — вік учись.

— Ти вже вичерпався?

— Ні, але з тебе досить. Вибач, зірвався. Та з тобою треба мати воляче терпіння. Ну, скажи, чому ти мене не покликала?

— Вадику, це б зайняло якийсь час. Хто-небудь би помітив. А так мене ніхто не бачив, маю надію. Я навіть листя в дворі замела.

— В тебе яскраво виражені кримінальні нахили.

— Начхати.

— Суши волосся, бо застудишся.

О, ні, цього я не хочу. Власне, я б здивувалась, якби зустріла людину, якій хотілося застудитися, та в мене цей процес протікає так жахливо, що страшно навіть припустити. Потік з носа, головний біль, гарячі, наче розжарені очі — і повна відсутність підвищеної температури. Це означає, що тіло не бореться з хворобою. Ні, тільки не це!

Ми мчимо темними вулицями. Якщо Огієнко дошкрібся до телефону, то з міста ми не виїдемо. Та на виїзді з Бабурки нікого немає. Отже, вони таки