Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

порушувати… Я не образилась на нього за те, що побив, він грамотний, краще за мене знав, що можна, чого не можна…

— То вам про нього нічого не відомо, Людмило Миколаївно? Ні листа він вам не написав з табору, ні посилки не попросив?

— Я ж як вийшла заміж, мені з Сорокіним не можна було… Дрожжин, я ж кажу, шофером на службі лишився, приписали б якийсь зв’язок…

Кивнувши на сковорідки, маленькі тарілочки, що стояли на столі, порожні консервні банки, складені під радіатором.

Костенко посміхнувся:

— Пригощати любите? Куховарити?

— Кожна жінка до цього запопадлива…

Мабуть, коли з Сорокіним були, від гостей відбою не було?

— Та що ви?! Тільки Лібачов з Бакаренком приходили… Вони ж у ті роки нових до себе не підпускали, тільки щоб свої! Та й то ми, жінки, на кухні, а вони в їдальні, окремо… У них же все таємне було, ми лише тарілки підносили, холодець, звичайно, насамперед, вінегрет, ковбаску з сирком…

— Після того як Сорокіна забрали, до вас ніхто не приходив від нього?

Вона махнула рукою, погойдуючись, розсміялась:

— Ой, та що ви! У них і раніше, в добрі часи, коли Сталін був живий, царство йому небесне, як кого з їхніх у під’їзді заберуть, то вони, віч-на-віч зустрівши дружину того чи дітей, не помічали їх, крізь них дивилися… Тепер так не вміють, опаскудився народ, безсилі всі… Чому порядок був? Тому що в кожному був страх! Хіба можна без страху жити?! Тільки страх совість береже… Е, якби повернути Лібачова з моїм, дати їм лише тиждень волі, усе налагодилося б! І в магазинах було б повнісінько товару! І базікати перестали б! І депутатів отих самих до Сибіру б — заводи будувати!

— Думаєте, якщо депутатів вислати — вмить продукти з’явилися б?

— А що, ні?! Раніше спробуй слово сказати! Зразу захомутали б! Ну й працювали тому!

— А з артистами як бути? З письменниками? Говорять та пишуть.

— Та від них же вся біда! Єврей цей… як його? Жванецький… Зі сцени з нас збиткується, а глядачі регочуть і в долоні плещуть…

— Сорокін вам про Зою Федорову нічого не казав?

— Як це не казав?! Ще й як казав! Признався, що закоханий був у неї, коли холостякував… У неї всі мужчини вклепувалися… Так уже її любив, так захоплювався, що навіть карточку її на стіні повісив, клеєм приклеїв, потім ножем зчищав, сліди лишились, шпалерів не було тоді, композитором якимсь заклеїли, Будашкіним начебто…

— А чому ж він її здер?

— Сказав «так треба». Запитувати його було не можна, державна таємниця… «Треба» — значить, «треба»… Потім уже люди гуторили, що вона насправді не Федорова була, а якась американка, начебто її підмінили, операцію на обличчі зробили, аби зручніше шпіонити… її ж і вбили за те, що на американця шпіонила… Кара все одно спостигне, куди від неї не ховався б…

— Вважаєте, що й після тюрми займалася шпигунством?

— А вони всі, кого Микита повипускав, шпіонили… Образа їх гризла, ну й баламутили народ… Ні, я правильно кажу, без батога з нами не впоратися, нам строгість потрібна, інакше будинок по цеглинках розберемо…

…Сестра Сорокіна — звали її Нінель Дмитрівна — виявилася двоюрідною, але брата свого любила дуже й пишалася ним неприховано:

— Зорге Зірку дали, Миколі Кузнецову також, а Женю нашого обійшли… Він же в тилу ворога працював, був грозою гітлерівців, і заарештували його по брехливому доносу, ніколи й нікого він не саджав… І вбили його від страху, що він доб’ється правди…

— Як убили? — Костенко здивувався. — Хто?

— З табору лист надійшов, там усе було написано: власовська банда його з світу звела… Милка, його жінка, від нього відмовилась, заяву проти нього відправила, а всі його листи — він спочатку їй писав — мені переправляла… Я тільки-но йому відповіла, як зразу похоронка…

— Коли це сталося?

— Уже при Брежнєві… Тоді і Лібачова випустили, зайшов до мене, чайку попили…

— Симпатичний був чоловік?

— Він страшний був, — відповіла Ніпель Дмитрівна твердо. — Але я його в цьому не звинувачую, його таким зробили… Тепер їх усіх ганять як попало, а в чому їхня вина? Що присяги дотримувалися, були їй вірні? Чесно служили партії? От нехай партію й обвинувачують, вона їх такими зробила, спробуй не виконай наказу — це ж злочин! І тоді так було, і тепер так… Тільки тоді кричали «Ура, Сталін!», а зараз «Геть Сталіна!», оце й уся різниця… Корінь не зачепили, корінь живий…

— А від кого ви дізналися, що ваш брат був розвідником, таким, як Зорге?

— Милка говорила… Коли вона ще його агентом була… Він женитися на ній і в думці не мав… А вона його пузом приперла, мовляв, понесла від-тебе… А вона безплідна, бо нелікованою венерикою перехворіла… Я раз побачила коло Білоруського чоловіка — ну Женя, та й годі! Я за ним… А він не один, з дамою в манто, схожа на іноземку, красуня, тільки дуже худесенька… Я вже хотіла покликати його: «Женечко, дорогий», — а він як крізь землю провалився.

— Де ж це було?

— А як від Білоруського вокзалу до Будинку кіно йти… У костюмчику йшов, у сірому, сивий, статурний, справжній іноземець… Я тоді й вирішила — а може, його для хитрості у табір посадили? А насправді до другої роботи приставили… Я там двічі його бачила, тільки вдруге з маршрутного таксі…

— Давно?

— Та ні… З рік тому…

— Теж у сіренькому костюмчику і в черевиках з золотими пряжечками, так?

— Невже він?! Ви знаєте його, чи що?

— Нінель Дмитрівно, мені здається, що під Євгена Сорокіна інша людина працю є… Тільки тому я до вас і прийшов… Та жінка, що з ним ішла, яка була з себе?

— А навіщо вона вам? Щось я вже розговорилася…

Костенко посміхнувся:

— Тепер не страшно… До речі, у вас похоронка на брата де?

— Та я ж тричі кімнату обмінювала! Хіба папірець при таких переселеннях збережеться? І потім, навіть якби я почала про льготи клопотатись, мені все одно відмовили б — тільки батькам дають, дітям та жінкам… А Милка його матір отруїла. Навіщо мені зберігати? Сенсу нема… Ну а та жінка, що з ним ішла, була вертлявенька, руденька, по землі наче літала, й ніжки, як балеринка, ставила — шльоп-шльоп…

…Син полковника Лібачова, кандидат технічних наук Револт Федорович, призначив Костенкові зустріч під час обідньої перерви у себе в інституті. Вислухавши запитання, кивнув:

— Розумію… Вас, звичайно, спонукає не мирний інтерес?

— Звісна річ, — Костенко зрозумів,