Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

Перед тим як покарати псів, узяв у них показання, все як слід, примусив написати, що пили перед злочином, де гуляли, чому на таке пішли; зв’язавши намертво обох сук, не кваплячись сходив додому, взяв магнітофон і записав їхні показання на плівку; слухаєш — серце холоне… Після цього спокійно сунув ніж у горло, навіть на обличчі не змінився…

У місті його судити не наважились — народ відбив би; всі стояли за нього, жінки без упину кричали коло міліції, з обкому комісія приїхала, насилу вивезли до Москви.

Костенко підняв Дмитра Степанова, той підключив колег, боротьба за Артиста тривала рік; мастодонти гриміли: «Самосуду захотіли? Може, лінчувати почнемо підозрюваних?! А де наше головне завоювання — демократичне судочинство!»

Нальотов ставився до всього цього шуму байдуже, ніби справа не його стосувалась; од адвоката відмовився; на суді замість останнього слова поставив молодій судді запитання: «А якби вашу донечку ось так розп’яли, ви також процесуальних норм вимагали б? Чи самі нехристів відсмугували б по очах бритвою? Якщо скажете, що чекали б суду, засуджуйте мене до розстрілу, жити в цій сучій державі не хочу…»

Крутили й вертіли, що, мовляв, він нічого не задумував, в стані афекту все це в нього вийшло, а він стояв на своєму: «Ніякого афекту, все заздалегідь обдумав, бо знав, що пси дістануть виправну колонію, а звідти вийдуть стерв’ятниками, і не одну мою Ніночку уб’ють, а десятки діточок, винних лише в тому, що народилися в нашій країні».

Дали йому строк, але через три роки помилували: все місто надсилало кожного місяця по листу, так Костенко громадськість навчив, у нас головне, щоб каплею довбати, відписуватися бюрократам набридне, придумають щось…

І знову Артист поселився за сто першим, знову йому Костенко допоміг; щосуботи приїжджав до Москви, тут і зустрівся з жінкою — в церкві, де замовляв службу по Кочаряну; тиха, невеличка, в окулярах, викладач хімії в технікумі, Діана Артемівна; одружився, працював у заводському клубі, став авторитетом, не злодійським — ним він був завжди, — а людським.

Ось до нього, відірвавшись од бойовиків, і прийшов Костенко, не в силі приховати нервовий дрож, бо йшов він сюди для того, щоб знову відправити цю людину в тюрму, на муку і — цілком імовірно — на загибель.

…Уночі, коли Варенов, відпустивши таксі, повільно піднімався до себе на четвертий поверх хрущоби, Артист, діждавшись, коли той уставить хитромудрий ключ у сяючий міддю фінський замок, зробив два кошачих стрибки з того прольоту, що вів на п’ятий поверх, схопив обличчя Варенова так, що вказівний і безіменний пальці правої руки вперлися в очні яблука, а лівою рукою натиснув фіночкою саме настільки, аби метал пропоров куртку, й обережно ввів Ісая в темну квартиру, шепочучи:

— Будеш розумним — заснеш живим, Варево…

9

…Людмила Миколаївна Дрожжина, по першому чоловікові Сорокіна, була дуже огрядною жінкою; очі в неї — водянисті, трохи витрішкуваті, волосся старанно пофарбоване, хоч сивина біля коріння нещадно відтіняла штучну каштановість; на ній був байковий халат, страшенно некрасивої — як усе зроблене вітчизняною легкою промисловістю — розцвітки.

Прийняла вона Костенка в маленькій кімнаті, захаращеній коробками й дірявими чемоданами, на радіаторах опалення стояли трикутні картонки з-під кефіру й молока, всюди розкладені пожмакані пластикові пакетики; закуток утильника, а не житло…

На запитання жінка відповідала спочатку роздратовано, але, мабуть, вік брав своє — старість любить розмову й спогади про те, що вже давно минуло.

— Та я й не хотіла на розлучення подавати, — говорила вона, швидко лузаючи насіння. — Це його мати, вона тоді зі мною жила, гризла щодня: «Вишвирнуть із квартири, до Сибіру зашлють, подавай, дурепо, папери!» А тут і справді прийшли з ГОЗУ, стали метраж обміряти, начебто він і так їм невідомий; лякали… Щоб словом претензію якусь висловити, — нізащо… У нас слова лише для того, щоб брехати, у нас натяками людей зі світу зживають, усі, кому не ліньки, натякають, ну й починає страх проймати… Я — за ручку, написала по формі: і Хрущову, і Булганіну, і Ворошилову, що, мовляв, так і так, мене за що ж?! Дійшов, мабуть, лист, комісію прислали, а бабуня зразу від страху й померла… Ну мене й залишили в спокої, тільки через півроку надіслали папір, щоб я добровільно одну кімнату звільнила… А я що, дурна?! Одну звільниш, то вони й на другу попруть… От я й подала на розлучення, так, мовляв, і так, не хочу бути дружиною ворога народу… Вони перелякались, викликали мене, кажуть, що зараз ворогів народу немає… А потім я за Дрожжина заміж вийшла, він спочатку у полковника Лібачова шофером був, а як усіх посадили при Микиті, в черговій частині працював…

— Де він?

— Та перепився й зразу ж помер… Я з магазину щодня то ковбаски принесу, то чверточку, то сирку… Це раніше дозволялось, тільки тепер злоба людей поглинула, при Сталіні начальство розуміло, що на сімдесят три карбованці зарплати не проживеш, дозволяли брати, тільки потроху: виніс на п’ятірку чи там десятку, а більше — ні в якому разі, совість треба мати, та й потім не в закордону крадемо, не чужим даємо, а собі, народу…

Костенко зітхнув:

— Відтоді Сорокіна так і не бачили?

— Жодного разу…

— Любили його?

— Взагалі він непитущий був… Культурний… Тільки один раз ударив, і то — по заслузі…

— За що?

— Надька до мене з села приїхала, сусідка… А тоді лише з довідкою можна було в місто податися… Інакше хіба наш народець до роботи привчиш? Тому і їжа в магазинах була, що селянським бар’єр поставили… А вона без усякого тобі дозволу прикотила, ліки для матері хотіла купити, хороша була жінка, Поліна Василівна, наче сьогодні це було, так добре я пам’ятаю… Мій же пізно на роботу їхав, не те що зараз усі валом на дев’яту валять… Він уночі, бувало, приїде, відіспиться, а до себе годині об одинадцятій ішов, не раніше… Ну, посиділи ми, мадерки випили, він з розподільника часто її приносив, розбалакалися, вона й сказала, що, мовляв, голова в них людоїд, нікого в місто не пускає, наче Гітлер якийсь… Він її випитав про все — як змій був хитрющий, так, бувало, стеле, такий ласкавий, так піддається, — а потім мене до спальні запросив та й провчив: «Кого ти в дім пускаєш, сяка-така?! Щоб духу її не було у цю ж мить!» Правильно робив, звичайно, не можна закон