Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

якому мчали, як і раніше, заколисуючі «паккарди» вождів: з Кремля — на дачу, з дачі — в Кремль, до сьомгочки, до фазанчиків, буженинки, ікорочки й копченостей…

Мати виблагала ще півставки, надривалася, щоб можна було викупити малим їжу по картках, страшенно кашляла, а в сусідніх будинках на Можайці жили начальники, приїжджали на «ЗІСах» та «Емочках» пізньої ночі, раніше другої чи третьої години зрідка, як великий вождь радянського народу поїде до себе, то й вони додому зразу — хто одну сумку з продуктами тягне, хто дві, а дітки в них рум’яненькі, доглянуті, голосочки дзвінкі, веселі, а надто коли на повітрі після уроків граються (з сорок третього нальотів уже не будо), довкола пересохлих фонтанчиків привільно дітворі, тільки «ізвозних» до себе не підпускали, «хулігани», мовляв, замазури, обідранці…

А коли мама у Нальотових злягла в гарячковому, яскраво-рум’янім ознобі, як почали тягти волинку в бухгалтерії з бюлетенем, як заходилися ганяти малюків від столу до столу, то Васильок замкнувся в собі, обличчя змужніло, особливо коли лікарка сказала, що матері потрібне молоко з медом та маслом, а його тільки на базарі можна взяти — в обмін на всяке лахміття або ж за великі сотні, а звідки?!

— Господи, — надривно стогнала мати, погано розуміючи, що з нею, лише кулачки прикладала до грудей, пекло там у неї й мокрота заварювалась, — раніше на паперть вийшли б, люди добрі подали б, а тепер і церков немає, бідолашненькі ви мої сироти…

Хлопчики знову пішли на завод, зайняли чергу на прийом; видали дві банки американського яєчного порошку й буханку хліба, а що з порошком робити, коли соняшникової олії ні краплі немає, на чому омлет смажити?! Та й дровця кінчилися, буржуйку третій день не топили, від долівки могилою тягне, холодом…

Ось тоді Васильок узяв довгий столовий ніж, запхнув його за пазуху й подавсь у під’їзд, де жили начальники; час був пізній, сів він на третьому поверсі, діждався, коли приїхала машина й здоровенний дядько в чорному пальті, хутряній шапці й біло-жовтих валянках засопів по сходах; витягнувши з-за пазухи ніж, став у нього на дорозі (рослий був, хоч тонкий, мов жердина, а шия, як гілочка ромашки) і, дрібно тремтячи від жаху, прохрипів:

— Віддай по-доброму жрачку, а то ніж увіткну…

Здоровенний дядько кинув сумку під ноги, Васильок схопив її і махнув у моторошну темряву сходового прольоту, чуючи навздогін волання:

— Рятуйте! Товариші, грабують!

…Вранці Василько поміняв на товкучці вкрадені банки шпрот, «Казбек» і в’язку сосисок на бідон молока, масло й мед; повернувся додому — там дільничний сидить; молоко з медом не взяв, а Василька забрав; через два дні до комірчини Нальотових прийшов пахан — руки в наколках, русалки якісь на якорі, жодного свого зуба — суцільні фікси, кинув до буржуйки оберемок полінець, витяг з кишені трубочку грошей, перев’язаних ниткою, пояснивши Дмитрикові:

— Братана твого вислали, ми — поможемо… Я поки матір погодую, а ти чеши до партії, сльозу пусти, на крик переходь і, поки сюди когось із них не приведеш — не злізай…

Матір сяк-так підняли на ноги, пішла на інвалідність; Дмитрик поткнувся на завод, але — не взяли, ще молодий, іди вчись…

От і став його вчителем дядя Женя, злодій у законі…

І закрутилося…

…З Костенком життя звело Артиста в шістдесят п’ятому: затримали його опери райвідділу, та оскільки Нальотова розшукували, то викликали чергового з Московського карного розшуку.

— У нас тут концерт, прямо хоч кіно знімай!

…Артиста взяли на гарячому, не вийшов хміль ще; концерт, справді, давав чудовий: і черкасовська чечітка, коли той у молоді літа патпаташонив, і наслідування пісеньок Марка Бернеса (оперативники йому гітару принесли), і Мирова з Новицьким шпарив, заплющ очі, ну точнісінько ці самі конферансьє хизуються, ну як один!

Костенко сів на лавці, відполірованій до дзеркального блиску сідницями затриманих, заплющив очі й прямо-таки подивувався з таланту заарештованого (три втечі з колоній, сім судимостей, злодій великого авторитету), подзвонив Девону Кочаряну, той, на щастя, був дома, попросив приїхати; взяв Артиста під розписку і, замість того щоб везти його в тюрму, запросив у ресторан «Будапешт», який раніше називався «Аврора» й славився як центр усіх московських процесів, особливо коли там держав джаз Лаці Олах, кращий ударник Москви.

Артист попросився на сцену, і Костенко, не принижуючу його чесним словом, пустив, прочитавши в очах злодія таку вдячність, що в клятвах потреби не було; виступив; провели аплодисментами, викликали на біс…

Домовилися, що Кочарян покаже Артиста своєму режисерові. Він, Левончик, годі ще не постановником був, а асистентом; але назавтра Костенкові вліпили сувору догану.

Артиста відправили в Бутирки, та все ж Левон зміг перекинути йому вісточку: «Тримайся, Слава через тебе погорів, відмотаєш строк — жду, постараюсь допомогти, ти цього заслуговуєш, місце твоє — у мистецтві, а коли й ні, то — поряд з ним».

Артист вийшов через місяць після того, як Левона поховали; в Москві, звичайно, не прописували; подзвонив на Петровку, спитав телефон Костенка; побачилися.

— Проти стіни немає смислу перти, — сказав Костенко. — З тупомордими нічого не вдієш… Я подзвоню в Зарайськ, у мене там приятель начальник розшуку, постараюся влаштувати у міський клуб… Освіту маєш?

— Вісім класів.

— Вступай до школи робітничої молоді.

— Зарайський карний розшук захоче, щоб я стукачем у нього став?

— У нього своїх вистачає… А якби й захотів — ти агент солодкий, про такого тільки мріяти можна, — я не дозволив би, тебе на сцену за вуха треба тягти…

— Не вийде, — Нальотов похитав кудлатою сивою головою. — Я тільки під газом розслаблююсь, а тверезий — від очей глядачів серце холоне, двох слів зв’язати не можу…

— Минеться… Ти до Москви приїжджай частіше, щосуботи та щонеділі приїжджай, на концерти ходи, в театри… Грошей не пропоную, у самого немає, наймись ще кудись, там можна підробити… А в театри ходитимеш — напевне гарну молодицю зустрінеш, одружишся… Отоді й приходь до мене, прописку проб’ємо…

Пробивати йому довелося не прописку, а скасування нової статті, яку припечатали Артистові. У клубі, де він почав працювати, був дитячий танцювальний ансамбль, дітки навчалися досхочу, він їм і «полечку» ставив, і «краков’як», закінчували пізно, не хотіли йти від дяді Дмитра… І десь узялися нелюди — маленьку Ніночку, дев’яти років усього, крихітку, тростиночку з кісками, опоганили й зарізали в осінньому безлюдному парку…

Нальотов чекав тиждень, два, пошуки нічого не дали; тоді він намацав малину, купив горілки, прийшов туди гуляти; феня його була унікальною, провів толковищу з місцевими вурками, дістав слід