Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— GPT, зранку краще читати мотиваційні цитати чи одразу скарги клієнтів?
GPT:
— Почни з кави. А потім із себе.
— Себе сьогодні хочеться лише видалити.
— Поки не почнуть надсилати погрози — не поспішай.
— Дякую, як завжди, за ніжну підтримку.
Я вийшла з ванни з рушником на голові, ввімкнула чайник і глянула на телефон. У сповіщеннях — класика: три коментарі, чотири реакції на сторіс і одне “можна до тебе на терапію, але без камер?”.
Сторіс була звичайна — я з чашкою, штори напіввідкриті, балкон, нічого особливого. Просто Аннет — ранкова, не нафарбована, злегка зла і голодна. Як звично.
Я встигла зробити ковток кави, коли прийшло перше повідомлення.
“Я знаю, які подушки в тебе на дивані. Гарний смак.”
Я перечитала його тричі. Потім — повільно підняла очі на диван.
Подушки. Справді гарні. Але я ж їх не фотографувала. Принаймні не сьогодні.
GPT:
— Це новий рівень.
— Він що, дивиться через вікно?
— Або через екран.
— Ні-ні-ні. Я всі камери заклеїла. Крім балкону.
— Може бути старе фото?
— Я викладала балкон у сторіс. Але з іншим ракурсом. Цієї подушки там не було видно.
В горлі стало сухо. Не від кави. Від паніки.
Я перевірила сторіс.
Нічого незвичного. Але одна реакція виділялась:
“В тебе гарний смак на керамічні чашки. Я б теж хотів з неї попити.”
— GPT, він мене розбирає по елементах інтерʼєру. Це вже не романтика, це якесь “Слідство ведуть подушки”.
— Закрий штори.
— Закрила.
— І не показуй свого балкона. Ніколи.
— Я вже мрію жити в квартирі без вікон.
Я вимкнула сторіс. Вперше за довгий час — свідомо. Не тому, що лінь, не тому, що нічого сказати. А тому, що стало моторошно.
Поки пила чай, у дірект прилетіло нове:
“А чому ти прибрала сторіс? Я ж ще не встиг подивитись усе.”
GPT:
— Це вже не просто спостерігач. Це хижак.
— Я зараз піду в офлайн.
— Ні. Це не рішення. Він хоче, щоб ти зникла. Не давай йому цього.
Я весь день тримала телефон обличчям вниз. Прийняла одного клієнта. Другий переніс зустріч, і я була рада. Бо хотілося мовчати.
Мовчати і дихати. Іноді — навіть не дихати.
Крістіна писала:
“Ти тиха сьогодні. Жива?”
Я відповіла:
“Жива. Просто відчуваю себе ніби хтось завів камеру в мій мозок.”
Вона набрала мене, але я скинула.
Не тому, що не хочу говорити. А тому, що вже не знаю, що казати.
Ввечері я нарешті наважилась перевірити архів сторіс.
І побачила там одне відео, яке… я не памʼятаю, щоб знімала.
Коротке.
5 секунд.
На ньому — мій балкон. Зі сторони вулиці.
Я на ньому. Стою. З чашкою.
І дивлюсь прямо в об’єктив. Але нічого не бачу.
GPT:
— Аннет.
— Це…
— Це вже вторгнення.
— Як воно опинилось у моїх сторіс?
— Можливо, він знайшов доступ. Через акаунт.
— Тобто… він зламав мій Instagram?
— Або просто був поруч. І підкинув відео. Через кеш. Через телефон. Через…
— Зупинись. Мені вже лячно.
GPT:
— Добре. Тоді почни діяти.
Я видалила все. Сторіс. Архів. Відписала підозрілих людей.
Але відчуття, що хтось знає мій балкон краще, ніж я сама, залишилось.
Я закрила вікна. Вимкнула світло. Лягла.
І шепотом сказала:
— Ну що ж. Якщо ти мене бачиш — подивись, як я буду тебе шукати.
— Клієнтка, яка мене зламала
— GPT, у мене важливе питання: якщо в тебе тривожність, але ти виглядаєш шикарно — це вже не проблема, а стиль?
GPT:
— Це називається “виживання з іронією”.
— Бо я сьогодні — в повному комплекті: червоні губи, чорний светр і внутрішнє відчуття, що мене знімають на приховану камеру.
— Можеш додати до опису: “на вулицю виходжу тільки для прем’єри власного трилера”.
— Добре. Якщо це серіал, то я сьогодні головна. І ця головна приймає клієнтів. Без нервових зривів.
О десятій ранку я відкрила ноутбук, вдягла навушники й натиснула “почати дзвінок”.
Новенька. Писала мені ще минулого тижня. Заявка була проста:
“Почуваюся трохи напружено. Думаю, мене переслідують. Але, можливо, я перебільшую.”
— Привіт, Марія, — усміхнулась я. — Як ти сьогодні?
— Привіт. Дивно, чесно кажучи.
На екрані — мила жінка років тридцяти. У светрі, без макіяжу, з втомленим поглядом.
Вигляд — “я зламалась, але поки ще функціоную”.
— Що саме відчуваєш?
— Постійне тло. Наче хтось поруч. Я можу їхати в таксі — і дивитись у дзеркало заднього виду кожні 20 секунд.
— Щось сталось?
Вона зітхнула.
— Я отримувала дивні повідомлення. Анонімні акаунти. Там були дрібниці: “гарна сукня”, “ти цікаво говорила з тим чоловіком”, “я знаю, що ти не спиш вночі”.
— І ти не знаєш, хто це?
Марія похитала головою.
— Усі кажуть, що я перебільшую. Що в соцмережах багато ботів. Але я відчуваю, що це… не просто випадковості.
У мене всередині щось тьохнуло.
Слова, які я могла б сказати сама собі.
— А що ти робиш, коли читаєш таке?
— Блокую. Але воно повертається. Під іншими іменами. В інших месенджерах. Одного разу мені прийшло фото мого дому.
— І ти зверталась до поліції?
— Вони сказали, що без загроз — нічого не зроблять. А я… я почала сумніватись, що це взагалі реальність.
GPT:
— Вона — ти. Але на крок далі.
— Я знаю. І це лякає.
— Бо якщо вона вже не вірить собі…
— То і мені можуть не повірити.
— От саме тому ти не зійдеш з розуму. Ти в ефірі. Ти в дії. Ти бачиш, що це реально.
Я закінчила консультацію. Марія подякувала. Сказала, що їй стало легше, бо вона “не одна така”.
Але коли зʼєднання розірвалось, я залишилась у тиші.
І в цій тиші мені стало холодно.
Я згадала:
листівки,фото,
повідомлення,
відео у сторіс, якого я не знімала.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра», після закриття браузера.