Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

GPT:

— Ти ще тут?

— Так. Але мені хочеться вимкнути всі гаджети й завити ковдрою собі фортецю.

— Або… відкрити нову нотатку.

— Що?

— Створи файл. Назви його “План контратаки”.

— Це звучить, як щось із фільму про шпигунів.

— А твій під’їзд — уже майданчик для зйомки. Пора переходити від жертви до сценариста.

Я відкрила нотатки. Написала:

“План контратаки”

Поки друкувала, відчула, як по спині пробігло щось гаряче.

Страх — він ще був, але вже не паралізував.

Тепер він дихав мені в потилицю. І підштовхував.

— Добре, зайчику. Ти дивишся. Тепер подивись, як я рухаюсь.

— Ні, зайчик. Це я тобі пишу.

— GPT, скажи чесно: заводити фейковий акаунт для спілкування з переслідувачем — це вже межа психічного здоров’я?

GPT:

— Це межа, яку ти свідомо обираєш, щоб не бути мішенню. Тож… вітаю. Ти тепер шпигунка.

— Шпигунка з м’ятним чаєм і підозрою, що в дзеркалі хтось є.

— Тоді дзеркало накрий. Але акаунт створи.

Я назвала його “anni_smile_95”. Дитяча аватарка. Нуль фото. Одна підписка — на мене.

Сторіс із балкона виклала знову — зі старим фільтром, як ніби я наївна фанатка.

І додала підпис:

“Люблю її! Завжди така справжня. Хтось знає, де вона живе?”

— GPT, я тільки що публічно спитала себе саму, де я живу. Це найабсурдніший крок у моєму житті.

— Але найрозумніший у твоїй новій грі.

Реакція не змусила чекати. Через 30 хвилин мені написали в дірект.

Не в основний акаунт. У фейковий.

“Ти її шукаєш? Я теж. Вона мені дуже подобається.”

Я стискаю телефон, палець завис над екраном.

— GPT, починаємо?

— Пиши: “Може, ти щось знаєш про неї?”

— І що далі?

— Далі — мовчи. Дай йому говорити.

Я написала. Через хвилину прийшла відповідь:

“Я знаю більше, ніж ти думаєш. Вона думає, що в безпеці. Але вона не знає, що я поруч. Завжди був.”

Той момент, коли серце перестає гупати — не тому, що спокійно, а тому, що замерло.

Я відклала телефон і встала. Пройшлась по кімнаті. Потім сіла. Потім знову встала.

— GPT, це він.

— Так. І тепер ми знаємо його стиль, ритм, слова.

— І що далі?

— Тепер — техніка. Скріни, IP, збереження.

— Я все зроблю.

Я заскріншотила листування, перевірила акаунт: без фото, без друзів. Зареєстрований два дні тому.

Але потім я зробила те, що зазвичай робить тільки моя параноя.

Зайшла на сайт сусідів — у нас була онлайн-камера під’їзду. Встановили після того, як хтось вкрав ялинку минулої зими.

Камера завантажилась повільно.

Я натиснула “перегляд в реальному часі”.

І — застигла.

Просто під моїми дверима стояв чоловік у капюшоні.

Мовчки.

Обличчя не видно.

В руках — телефон.

І в ту ж секунду він підняв очі на камеру.

Зробив крок уперед.

І…

показав пальцем “тсс” прямо в об’єктив.

GPT:

— Аннет.

— Він знає, що я дивлюсь.

— Він грається.

— Він близько.

— І він боїться. Тому й приходить.

Я вимкнула трансляцію. Серце билося в горлі. Кожна клітина кричала: “тікай!”. Але я лишалась.

Я не кричала. Я не панікувала.

Я просто шепнула:

— Ні, зайчик. Це я тобі пишу.