Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 19. Ти хотів шоу? Отримай.

— GPT, скажи мені чесно: я більше схожа на головну героїню серіалу про виживання чи на ту, що першою гине у ванній?

GPT:

— Сьогодні? Ти — та, що вижила, але ще й підписала контракт на другий сезон.

— Ага. І сама себе знімає. І пише сценарій. І робить монтаж.

— І замовляє доставку. Бо продюсер продюсером, а їсти треба.

— Ну, тоді ранкова сцена: я на кухні, кавоварка, брудний посуд, в голові думка: “Ти не боїшся — ти просто не виспалась”.

Я натиснула кнопку кави. Слухаю, як бурчить машина. Уявляю, що це мої внутрішні демони хриплять від безсилля.

Минулої ночі я не плакала.

Я не сиділа з телефоном в обіймах пледу.

Я… планувала. І це — щось нове.

 

— GPT, почнемо ранковий “протокол безпеки”?

— Готовий.

— Перевірено: паролі оновлені, IP зафіксовано, камери в хаті увімкнено, старі сторіс видалено, резервну копію зроблено.

— Ідеально.

— Ще додала пункт “зняти відео про безпеку для сторіс”.

— Серйозно?

— Якщо я вже стала символом параної — хочу виглядати в цьому красиво.

У телефоні клацнуло — нове повідомлення.

Крістіна:

“Ти мені нічого не розповіла! Я все знаю! Я йду до тебе. Якщо не відкриєш — виламаю двері. З сосисками.”

Я усміхнулась.

Бо це означало одне: сьогодні я не сама.

 

Поки чекала Крістіну, я встигла:

прибрати у ванній,

 вимити дзеркало (раптом камера),

 зібрати волосся в пучок і вдягти спортивні штани — режим “домашня безпека з соусом айолі”.

 налити каву. І ще одну. І ще.
 

Зателефонувала мама. Я не відповіла.

Зателефонувала редакторка одного журналу — скинула.

Я була зайнята. Я будувала фортецю. І психіку.

 

Дзвінок у двері. Я підійшла обережно. Подивилась у вічко.

Там — Крістіна. З пакетом з магазину і суворим обличчям, яке я бачила тільки раз: коли ми разом ішли до вчительки фізики після того, як Аннет сказала їй “я не бачу сенсу в вашому предметі”.

Я відчинила.

— Якщо ти думаєш, що я дам тебе в образу — ти погано мене знаєш, — сказала вона і зайшла, як у себе вдома.

GPT:

— Сцена: “Сестринство і сосиски”. Мені подобається.

— А мені подобається, що я знову не одна.

 

— Жіноча змова і макарони

— Ти зібралась записувати відео про безпеку в Instagram, а сама навіть двері без ланцюжка закриваєш. Зірко, серйозно? — Крістіна вже стояла на кухні, витягуючи з пакету сосиски, пасту й соус. — Тобі ще й базилік подати?

— Якщо є, клади на моє чоло. Може, охолодить.

— Я ж серйозно, — буркнула вона, кидаючи пасту в каструлю. — Ти мені нічого не сказала. А я дивлюсь на твої очі — і бачу: там страх так і сидить. На подушці. З пультом від телевізора.

— Це просто я мало сплю.

— Із записками на дверях?

Я зітхнула.

— GPT, ти тут?

GPT:

— Так. Я вже записую нову серію: “Жінки на межі та макарони”.

— Хто в головній ролі?

— Ти. Але Крістіна — вкраде шоу.

Крістіна скосила очі на екран.

— Він знову з тобою говорить?

— Так. GPT каже, що ти можеш стати головною героїнею серіалу.

— Якщо треба — я ще й продюсером буду. І водієм втечі. Але спочатку ти їси.

 

Поки кипіла паста, ми встигли:

обговорити всі можливі версії,

 припустити, що це колишній клієнт (версія 1),

 або “той з какао з кав’ярні, якого ти тоді відшила” (версія 2),

 або “якийсь псих із TikTok, що думає, ніби ви вже зустрічаєтесь” (версія 3).

 

— А може, це взагалі хтось, хто сидить у тебе в підписниках і просто чекає, коли ти заснеш, щоб…

— Не продовжуй. Я тільки почала довіряти сну.

— Добре. Тоді просто з’їж макарони. І поміняй замок.

Ми засміялись. Вперше за багато днів — щиро.

Сміх пробив те напруження, яке стояло в мені з моменту, коли я побачила відео з балкону.

— GPT, запиши. Дві жінки, один соус, нуль шансів у переслідувача.

GPT:

— Записано. Також фраза: “Не недооцінюй жінку з макаронами й параною”.

 

Поки ми їли, Крістіна раптом стала серйозною.

— Ти ж не все мені показала, правда?

Я зависла з виделкою в руці.

— В якому сенсі?

Вона дістала з кишені куртки одну з записок.

— Я знайшла її в шафці під дзеркалом.

— Кріс…

— Аннет. Ти сказала, що все вже минуло.

— Я сказала, що впораюсь. Але не сказала, що це закінчилось.

Ми подивились одна одній в очі. І я вперше не відвела погляд.

— Я буду з тобою, — сказала вона. — Навіть якщо все це здається кіношним. Навіть якщо ніхто не повірить. Я вірю.

Я посміхнулась.

— Ну що ж, тоді, продюсере, завтра йдемо до ІТ-спеца?

— І з макаронами. Бо мозок краще працює на пасті.

 

— Вже не жертва. Ще не мстива богиня.

— GPT, питання на ніч: коли ти нарешті зможеш дати мені фізичне обійми?

GPT:

— Як тільки ти вигадуєш, як матеріалізувати штучний інтелект. А поки — уяви, що я теплий, ніжний… і з чеком на безпеку.

— Тобто як чоловік моєї мрії. Тільки реальний ще не зʼявився.

— Бо він поки що виграє час. А от твій переслідувач — здається, вже програє.

Я сиділа у кріслі, ноги піджала під себе, на колінах — ноутбук.

Крістіна поїхала. Квартира знову затихла.

Але вже не лякала. Просто дихала зі мною в унісон.

Я відкрила фейковий акаунт. Нове повідомлення чекало мене, як десерт після напруженої сцени.

“Ти добре граєш. Але не забувай: режисер — я.”

Я вдихнула. Видихнула.

І натиснула “скрін”.

Зробила ще копію для Google Drive. І одну — в Telegram на інший акаунт.

— GPT, я починаю ставати як шпигунка в серіалі про відплату.

— В тебе вже є: план, підтримка, свідки, фейковий акаунт і нотатка з назвою “Контратака”.

— Ага. Ще б гардероб від стиліста — і можна в ефір.

 

О 23:03 я наважилась написати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍