Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 18, в якому завжди є вибір, кому вірити

Владислав підійнявся з-за столу майже одночасно із Микитасем. Але дійшов до Лагоди першим, узяв її за руку, й усміхнувшись, представив своєму другові:

– Ось вона, моя Лагода. Серце моє й відрада. – Князь, навіть трохи керуючись власницьким чоловічим інстинктом, обійняв її за плечі, притулив до себе й підбадьорливо кивнув їй.

А ловець відьом здивовано глипав на обох, так і не витягнувши руки з кишені. Якимось недобрими задумами засвітилися його чорні очі. Лагода геть незворушною була, приязно своєму давньому знайомцю усміхнулася, але боялася слово мовити, бо відчувала, що дрижатиме голос.

– Так-так, княже мій…Що ж це за оказія виходить? – повільно розтягував слова Микитась, немов без ножа Лагоду різав. – Я, значить, вишукую відьом бозна-де, ловлю їх, чиню з ними так, як ці кляті істоти заслуговують, а ти їх у ліжку грієш?

– Що? – не второпав Владислав. – Що ти мелеш таке дурне?

– Те, що почув, друже мій найліпший. – Микитась раптово розвернувся й чкурнув убік, де валялася невелика поклажа. Покопирсався в ній і дістав стіс паперів, викидав один за одним папірці додолу.

І бачила Лагода, як повільно кружляють трапезною залою десятки вродливих дівчачих та жіночих облич.

– Ось вона, поглянь! – Підскочив недобрий чоловік до її коханого і всунув у руки її власний, трохи потріпаний та пожмаканий портрет. – Це з цією відьмою я здибався декілька років тому. Я показував тобі її зображення, але ж ти п’яний був мов чіп, не запам’ятав її, так? Але ж подивися, княже, одне лице.

Перекосилося вродливе обличчя князя, вмить із задоволеного й радісного стало пригнічено-нещасним. Якась болісна гримаса жалю та розпачу оповила Владислава.

– Це ти? – спитав не грізно, а тихо, й такі відчайдушні сподівання лунали в тому короткому запитанні. Занадто тяжкою була правда, щоб сприймати її як дійсність.

Лагода розуміла, що тією правдою зробить йому надміру боляче. І не так вона хотіла б розповісти йому, не під прискіпливим поглядом чорних очей відьомського ката. 

– Ця дівчина…дуже схожа на мене…Але, можливо, художник побачив десь…колись мене й вирішив зобразити.

– Я малював цей портрет, – перебив її Микитась. – І зобразив я саме тебе, відьмо. І ти чудово це знаєш!

– Ти – відьма? – здвинув брови Владислав, відхилився від неї, зробився враз на десятки років старішим, скуйовдив п’ятірнею своє руде волосся.

– Ні, ні, Владиславе, то якийсь наклеп. Можливо, та відьма дуже схожа на мене. Таке буває, мабуть, коли дві людини подібні між собою, мов дві краплі води! – Сама схопила знову його широкі долоні, заглядаючи благально в очі. «Краще б я померла», – думала в ті хвилини Лагода, розігруючи таку жорстоку виставу.  

– Дозволь мені провести допит, вона в усьому зізнається, – єхидно так, із якимось катівським передчуттям, сказав ловець Владиславові.

Князь аж здригнувся. Він не брав участі у тих допитах. Але знав, що вивозить своїх жертв Микитась у ліс і там їх допитує. Не хотів чути про надмірну жорстокість, не бажав навіть думками торкатися до того немилосердного дійства. Але, звісно, здогадувався, що там відбувається. Хоча ж вони відьми, темні й злі істоти, що заслуговують на таке ставлення.

–Ні, – твердо й грізно сказав. – Навіть не думай торкатися її, Микитасю, зрозумів!

Він вивільнився із чіпких жіночих рук, відвернувся на мить, стискаючи кулаки. Напружено думав.

– Будь-хто із моїх хлопців підтвердить, що це вона, – добивав свого господаря Микитась. – Нас тоді п’ятеро було в лісі, коли вона підійняла снігові кучугури й засипала загін. Але, я певен, хлопці добре запам’ятали її. Мабуть, приворожила тебе, князю, любовним приворотом, що й відлипнути від неї не можеш.

– Ні, – різко перебив його Владислав. – Я вже колись був під дією привороту, я знаю, як це, коли тебе тягне до іншої жінки під дією магії. Це зовсім не те, що я відчуваю до Лагоди.

Він раптом повернувся до них обох. Насуплений був,  але ж рішуче й несподівано вирік:

– Якщо Лагода каже, що вона – не відьма, то я їй вірю. І взагалі до мене доходять чутки, що ти інколи помиляєшся і страчуєш зовсім невинних. Я давно хотів обговорити це. Таке самоуправство слід припинити. – Владислав промовляв владно, твердо, не як товариш, а як правитель, таким тоном, що не потерпить заперечень. – Мені не один раз скаржилися на тебе. Чи маєш ти якісь неспростовні докази її відьомства, крім того, що буцімто її бачив? Лагода вже майже тиждень у моїй господі, але жодних ознак того, що вона відьма я не помітив. Ніякої магії та дивних подій не відбувалося. – Владислав не дивився під час своєї промови на неї. Лагода не розуміла, повірив чи ні Микитасю, але зрозуміло було, що розправи князь не допустить. – І взагалі воїни Гордія жалілися на твоїх забіяк. Я  не наймав твоїх людей, але розпускаю їх. Вони більше не служитимуть тобі. Накажу випровадити їх геть.

– Тобто портрет для тебе не суттєвий доказ? – глузливо посміхнувся Лагоді роздратований ловець. – Дозволь хоча б обшукати її кімнату. Я знаю, що вони для своїх відьомських справ потребують деяких засобів, певні заклинання не можуть вивчити й звертаються до відьомських книг. Щось має бути у неї сховане.

– Портрет не доказ! – гаркнув Владислав. – Ти міг бачити її десь раніше, міг переплутати. Зрештою, можливо, дійсно вони просто надзвичайно схожі. Але якщо хочеш, можеш обшукати її кімнату. Покої поряд із моїми.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍