Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 17, в якому відьма зустрічається з ловцем відьом

Промайнула думка, що треба сховатися десь, втекти від розправи, що загрозливо нависла над нею. Але ж не спав Владислав, поривчастим було дихання, нерівним, хоч і очі заплющені.

Лагода не наважилась. Не змогла випурхнути із його гарячих обіймів. Знову вкотре обманути його. І ще хотілося хоч хвилину бути у цій миті, коли він ще не знає. Коли він ще кохає її. Так і не підійнялася з ліжка. Минала хвилина, друга, пів години, а Лагода так нічого й не зробила. Схопилася за його міцні руки, як за рятівну соломинку й нервово дряпала їх нігтиками.

–  Ні, це вже вони заснути не дадуть, – пробурмотів Владислав, прислухаючись до того веселого чоловічого гомону знадвору. – Доведеться раніше сьогодні снідати. Ходімо, моя пташко, познайомлю тебе із Микитасем. Він хоч і противний іноді буває, але ж друг мій.

–  Ти йди, Владиславе, я потім приєднаюся до вас. Одягнуся, волосся вкладу.

–  Добре, моє кохання. Але, гадаю, деякий час ще можемо поніжитися в ліжку. – І знову пестощами геть спалив усі її бажання втекти й сховатися.

«Я не можу зараз покинути його, – думала Лагода, поки Владислав своїми умілими пальцями пробуджував її тіло. – По-перше, навіть якщо Лукаш швидко підготує коней, нас не випустять через ворота. Якщо обманом виїдемо, все одно наздоженуть». Але найголовнішою була третя причина, чому Лагода зволікала зі втечею. Вона хотіла зняти прокляття із Владислава. Відьма була впевнена, що їй це вдасться і не могла поїхати ось так ось, не виконавши ту обіцянку, яку сама собі й дала.

Коли Владислав вийшов у свої покої, Лагода швидко зібралася. Вирішила сукню княгині Горислави одягнути: одну з найпростіших та найменш показних. Почувши, що грякнули двері кімнати Владислава, й він спускається сходами, швидко витягнула свою торбу зі сховку, і навшпиньках, прислухаючись, зайшла до нього. Не довго думаючи, сунула свою торбину під його широке ліжко. Покої князя точно ніхто не обшукуватиме.

Спершу хотіла взяти пляшечку із сонним зіллям, але потім передумала.

Вчасно повернулася до себе. За хвилину й Килина зайшла.

– От і припхалися ці скажені. Знову пиятика та гульбища здригатимуть нашу господу. Моя пані, – звернулася так прохально до задумливої Лагоди. – Можливо, ви якось вплинете на князя, щоб відправив кудись цих невгамовних розбіяк? Спасу від них нема.

«Самій би живою залишитися», – гірко подумалося Лагоді.

Ідучи до трапезної зали, де вже чувся сміх та жваве чоловіче обговорення, Лагода себе налаштовувала на цю зустріч із відьомським катом. «То була не я. Відьма просто надзвичайно на мене схожа. Усе заперечувати. Спокійно поводитися», – повторювала подумки.

Коли вона увійшла, то відразу зустрілася з чорними, як ніч очима свого переслідувача. Блиснули ті темні очі здивуванням та озлобленістю. Звісно, він упізнав її.

Микитась підійнявся, вийшов з-за столу. Цілковито чорний, трохи запилений одяг, смаглява аж до якогось шоколадного відтінку шкіра, смоляне довге волосся стягнуте на потилиці у тугий хвіст – увесь вигляд його, здавалося, гнітить та підкорює. Він наближався до Лагоди й повільно рукою дістав щось із кишені своїх шкіряних штанів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍