Crown Horror - Трунар, Crown Horror

Її волосся скуйовдив вітер, від талого снігу воно змокло, широко розплющені очі з подивом дивилися то на вбиту нею людину, то на нього, ніж миттю випав із рук. Сорочка була вся в крові – крові мисливця, так само як і пелерина.

Тепер Адріана витріщилася на нього – білого вовка, зовсім не схожого на того Германа, який розповідав їй історії. Мабуть, лише очі. Так, очі були його.  Вона намагалася переконатися, що він їй не нашкодить, проте страх перед велетенськими вовками переважив – дівчина впала на підлогу, знепритомнівши.

Переконавшись, що його рятівниця жива, Герман відніс її до своєї кімнати. Коли він повернувся до коридору, аби розібратися з тілом мисливця, там уже був Леон.

– Ви що, усією родиною його переслідуєте? – На диво, його мова звучала, так само як і в людській подобі.

– Це наша з Адріаною справа, – попри страх відповів трунар. Він уже звик до певних дивацтв. – Це наш особистий ворог, якого ми маємо знищити до того, як прийдуть інші мисливці.

– Якщо вони не отримають новин від свого розвідника, то тим паче прийдуть. Ця війна триває вже багато поколінь і ще не одну сотню років їй продовжуватися. Коли я казав, що ви назавжди потрапили до цієї пастки, то гадаєте, що я жартував?

Тейкер почувався телепнем, хоча не він наразі скидався на великого пса.

– Принаймні ті, хто прийде, не знатимуть нас в обличчя. А де ж Адріана?

– О, ваша люба мачуха! Певно, ліпше їй полежати, допоки я не повернуся до людської подоби. Вона вбила цього мисливця та знепритомніла.

– УБИЛА? Мені це не почулося, Адріана вбила?

– Так, і це їй непросто далося. Не знаю, скільки вона ось так лежатиме, але вам ліпше піти до світанку. Коли родичі повернуться, то вони не зрадіють гостям, і це ще дуже м’яко сказано.

– Гаразд, підемо. Проте якщо вже так сталося, що Тейкери стали між вами та мисливцями, а допомагати ви нам не збираєтеся… Гадаю, що краще припинити спілкування. Це убезпечить нашу родину, а ви виплутуйтеся, як вам заманеться, забудьмо все, наче моторошний сон. Наразі Вольферів і Тейкерів більше нічого не пов’язує.

– Неохоче, однак я маю погодитися. Проте якось ми все ж зустрінемося – цю почвару ще закопати потрібно.

***

Я довго ще крутився в ліжку та не міг заснути. Чудернацькі думки снували в голові. У мене виникло одне питання до Адріани, я підійшов до її кімнати, постукав у двері, ті самі відчинилися. У спальні її не було.

Певна річ, мачуха втекла – це вже не вперше. Навіть не хочу вдаватися в подробиці. Куди могла податися самотня пані проти ночі? На думку одразу спав маєток Вольферів, а коли хмари розійшлися, та у вікно зазирнув повний місяць, я втратив рештки сумнівів.

Власне кажучи, я багато що очікував побачити. І перевертнів, і мисливця, і кров. Та щоб усе саме так сталося…  Адріана – вбивця. Наразі, коли я несу її додому, це видається маячнею. Оця дівчина, яка непритомніє, коли бачить труп, утнула ще один труп. Вона не могла…   Так само як і не могла сперечатися з чоловіком або ж утекти з дому. Часом, неймовірне робиться реальним.

Варто було почистити ніж від крові  та знову почепити його в батьковій кімнаті, поки він ще спав. Нікому не зрозуміти того, що мені довелося пережити – страх,  порівняно з яким балачки з перевертнем були дитячою забавою. На щастя, Бенджамін спить, як мертвий, до світанку жодна сила його не розбудить.

Щодо ж Адріани, навряд чи я зможу поставити їй те ж питання. Це було нічне марення, поганий сон. Усе минулося, на світанку розтане сніг, робота повернеться, життя стане колишнім.

Воскресне з могили.