Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Єво, а ти мені сьогодні допоможеш із домашнім завданням? — запитала вона, підбігаючи до мене зі своїм зошитом. Її обличчя було таким серйозним, що я не змогла стримати посмішку.

— Звісно, допоможу, — відповіла я, сковуючи внутрішню тривогу.

Ми розклали зошити на маленькому столику. Роня, захоплена уроком української мови, виглядала цілком задоволеною життям. Вона писала щось у своєму дитячому почерку, періодично поглядаючи на мене, чи правильно все робить.

— А що таке "метафора"? — раптом запитала вона, піднявши на мене свої великі, зацікавлені очі.

Я засміялася й пояснила їй, наскільки могла простими словами. Потім ми перейшли до математики, і я була здивована, наскільки уважною та старанною вона була, попри весь хаос навколо.

"Вона така маленька, але вже стільки всього пережила", — подумала я, дивлячись, як вона акуратно малює цифри в зошиті.

***

Час промайнув швидко. Після обіду нас усіх чекало тренування. Більше тижня в бункері кожен день проходив за подібним розкладом: ми вдосконалювали навички виживання, а дівчинка водночас намагалася не втрачати своє дитинство. Але мене сьогодні звільнили від вправ.

Після тренування я сиділа на лавці біля входу в бункер. Сонце вже заходило, фарбуючи небо в золотаві та рожеві відтінки. Поруч зі мною сів Лука.

— Про що думаєш? — запитав він, дивлячись на мене так, наче намагався прочитати мої думки.

— Про те, що сказали бандити, — відповіла я чесно.

Лука зітхнув і поклав руку на мою.

— Єво, — почав він обережно, — ти не можеш дозволити їм керувати твоїми думками. Вони хотіли зламати тебе.

— Але що, якщо вони казали правду? — я повернулася до нього, і наші погляди зустрілися. — Я не можу просто відпустити це, Лука.

Він нахилився ближче, обережно провів пальцем по моїй розбитій губі.

— Ти моя сильна дівчинка, — прошепотів він, а потім легко поцілував мене в щоку.

Я закрила очі й на мить забула про все. Лише його тепло, його присутність — це було все, що мені зараз потрібно.

Лука нахилився ще ближче, і я на мить загубилася в його темних, майже чорних очах. Мої губи м'яко торкнулися його губ, і я відчула, як він затримав подих. Його рука злегка торкнулася мого обличчя, пальці ледь помітно погладили вилицю. Лука трохи затримався, ніби вагаючись, але потім відповів на мій поцілунок.

Його тепло було ніжним і водночас таким рідним, що я, не стримуючи себе, закинула руки йому на шию й зарилася в його густе, трохи розпатлане волосся. Воно пахло чимось димним, але водночас свіжим, наче це запах самого бункера перемішався з його власним. Лука, обережно тримаючи моє обличчя, легенько провів пальцями по моїх щоках, а потім опустився до підборіддя, ніби намагаючись вивчити кожен мій вигин.

— Єво... — прошепотів він між поцілунками, але я не дала йому продовжити, натомість ще більше притиснувшись до нього.

Його руки тепер лягли мені на плечі, а потім ковзнули до талії. Але наш момент, який здавався мені нескінченним, обірвався, як тільки пролунав дзвінкий дитячий голос:

— Єво! Лука! Ви там цілуєтеся чи що?

Ми обоє різко відірвалися одне від одного, і я майже інстинктивно відсахнулася, поправляючи волосся. Лука лише засміявся, трохи захрипло, й обернувся до Роні, яка стояла на порозі з таким виразом обличчя, наче вона щойно спіймала нас на гарячому.

— Ану марш звідси, маленька шпигунко, — сказав він, не стримуючи усмішку.

— А я думала, це ви мене шукаєте, — відповіла вона з абсолютно невинним виглядом і, піднявши руки, мовляв, «не винна», почала задкувати.

— Так, ми тебе шукаємо, — відповіла я, червоніючи, — але наступного разу постукай, будь ласка.

Роня лише засміялася й побігла геть, а я подивилася на Луку, який все ще посміхався.

— Ну, ось так ми тепер виглядаємо в очах дитини, — пожартувала я, опускаючи очі.

— Хай дивиться, — відповів він, нахиляючись і швидко торкаючись губами мого чола. — Вона хоч сміється, і це головне.

***

Місяць у бункері промайнув швидше, ніж я очікувала. Щоденні тренування, планування, обговорення — все це стало частиною нашого нового життя. Кожен із нас розвивав свої навички, і було дивовижно спостерігати, як команда стає більш злагодженою.

Шпак перетворився на справжнього майстра тактики. Його знання й уважність до деталей вражали навіть Луку, який раніше вважав себе неперевершеним у плануванні. Кожен наш похід за провізією чи інструментами починався з ретельного обговорення з Шпаком.

— Ми зайдемо через північний вхід, — пояснював він одного разу, тримаючи карту перед собою. — Ось тут ми обійдемо патруль. Єва, ти станеш на прикриття, Влад підстрахує з тилу.

Влад, до речі, став нашим кіберзахисником. Він буквально ожив, коли знайшов кілька працюючих електронних пристроїв у місті.

— Ця штука ще може працювати, якщо перепаяти контакти, — сказав він одного разу, тримаючи в руках зламаний ноутбук. — А тепер уявіть, що я зможу зробити з його системою!

Сіма була беззаперечним майстром бойових мистецтв. Її рухи були настільки швидкими й точними, що навіть Лука захоплювався.

— Мені до неї далеко, — сказав він якось, дивлячись, як вона відпрацьовує прийоми.

Роня, яка тепер почувалася в бункері майже як вдома, постійно підбадьорювала нас. Вона отримала кілька іграшок і теплий одяг, але найбільше її тішило, що ми всі були поруч.

— А я що? Я теж навчуся стріляти! — казала вона, коли спостерігала, як ми тренуємося.

Лука був нашим незамінним силовим гравцем. Його фізична підготовка, витривалість і бойовий дух надихали всіх нас.

— Ти як справжній супергерой, — сказала я якось після тренування, коли він підняв ящик із боєприпасами однією рукою.

— Я ж твій супергерой, — підморгнув він, і я знову відчула, як тепло розливається десь у грудях.

***