Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

11 Розділ

Я вдруге відкрила очі. І знову у скронях пульсувала біль, а тіло наче належало не мені. Десь поруч лунав приглушений шепіт, голоси були знайомі, але слова розпливалися, як у воді.

Я моргнула кілька разів, намагаючись сфокусувати погляд. Стеля над головою виглядала знайомою — наш бункер. Ледь повернувши голову, я побачила Машу. Вона стояла поруч, схрестивши руки на грудях, її обличчя було схвильованим. У кутку сидів Шпак, щось ретельно оглядаючи у своєму рюкзаку.

— Прокинулася! — голос Маші був наповнений полегшенням, і вона одразу нахилилася до мене. Її великі карі очі майже світилися. — Єво, ти як?

Я відкрила рот, але замість слів із горла вирвався лише слабкий звук. Моє тіло протестувало навіть проти того, щоб просто говорити.

— Тихо-тихо, не поспішай, — Маша акуратно взяла мене за руку. Її пальці були теплі, а дотик — обережним. — Ти в безпеці, чуєш? Ти вдома.

Дім.

Це слово здавалося таким далеким і водночас знайомим. Але чи дім це насправді? Бункер, у якому ми всі були заручниками обставин, чи може те місце, де всі, кого ти любиш?

— Де... Лука? — мої губи ледве ворушилися, але це було перше, що я змогла вимовити.

Маша стиснула мою руку сильніше й посміхнулася.

— Він тут, але трохи пізніше зайде. Сказав, що тобі потрібен спокій.

Моя душа здригнулася від цих слів. Лука завжди турбувався про мене. Я закрила очі, і переді мною постала картина: його очі, наповнені люттю, коли він кинувся рятувати мене. Тоді я думала, що це кінець.

— А як... хлопці? — спробувала запитати я, вдихнувши глибше.

— Все нормально, всі цілі, — відповіла Маша. Вона поправила пасмо волосся, що впало їй на обличчя, і подивилася мені прямо в очі. — Шпак, Влад, Рудий — всі.

Шпак підійшов до нас, тримаючи в руках пляшку води й рушник. Він зупинився біля мого ліжка, нахмуривши брови.

— Треба, щоб ти випила. Організм зневоднений, — сказав він, подаючи пляшку Маші.

Вона кивнула і допомогла мені сісти. Мені довелося спертися на її плече, бо власне тіло відмовлялося тримати рівновагу. Маша піднесла пляшку до моїх губ, і я зробила кілька маленьких ковтків. Вода була прохолодною, і це було єдине, що зараз приносило хоч якийсь комфорт.

— Дякую, — прошепотіла я, дивлячись у Шпакові очі.

Він лише кивнув і потер рукою потилицю. Здавалося, він хотів щось сказати, але замість цього лише важко видихнув.

— Єво, ми всі дуже переживали, — сказав він нарешті, опустивши голову. — Не змушуй нас більше так нервувати, добре?

Я тихо засміялася, але відразу ж зупинилася, бо біль у ребрах нагадав, що жарти зараз не для мене.

— Я постараюся, — відповіла я, спробувавши посміхнутися.

Шпак кивнув і повернувся до свого рюкзака.

Маша обережно посадила мене назад на подушку й почала поправляти ковдру, немов боялася, що я знову зникну. Її турботливі рухи здавалися такими теплими, такими справжніми.

— Ти справжній янгол, знаєш? — тихо промовила я, дивлячись на її зосереджене обличчя.

Вона засміялася, але її сміх звучав напружено.

— Просто я дуже не хочу, щоб ти знову таке переживала, — відповіла вона, не піднімаючи очей.

Я дивилася на її рухи, на її руки, що акуратно торкалися моєї ковдри. І думала, як багато ми вже пережили разом. Маша, яка була такою сміливою і турботливою водночас, здавалося, тягнула на собі частину тягаря, що лежав на нас усіх.

Мій погляд випадково впав на її обличчя. В очах Маші був страх, що ще не зник після подій. І я зрозуміла: я не одна. Усі ми тут боїмося. Але водночас ми тримаємося одне за одного, як можемо.

— Дякую, що ти тут, — прошепотіла я, знову дивлячись у стелю.

— Завжди, Єво, завжди, — відповіла вона тихо.

Маша ще кілька хвилин сиділа поруч, але, помітивши, що я виглядаю краще, встала й поправила пасмо, що вибилося зі шпильки. Її рухи були неквапливі, навіть трохи розгублені. Вона дивилася то на мене, то в сторону дверей, ніби зважуючи, чи залишитися чи дати мені час на самоті.

— Тобі треба відпочити, — сказала вона нарешті, опускаючи погляд. — Але якщо що, я поруч.

— Маш, — зупинила я її тихим голосом. Вона зупинилася в дверях і обернулася.

— Ти нічого не чула про... наших батьків? — це питання вийшло несподівано навіть для мене самої.

Маша напружилася. Її погляд на мить став порожнім, наче вона намагалася знайти в собі правильні слова.

— Єво, ми ж знаємо, що їх більше немає, — сказала вона тихо, майже шепотом.

— Знаємо? — я підняла голову, і біль одразу прокотився по всьому тілу, але я його проігнорувала. — Я теж так думала. Але тепер...

Маша дивилася на мене зі співчуттям, трохи нахиливши голову.

— Ти про те, що сказали ті бандити?

Я кивнула.

— Вони були впевнені, що батьки живі. Навіть говорили про якісь докази.

Маша зітхнула й підійшла ближче. Вона сіла на край ліжка, взяла мою руку у свої й подивилася прямо в очі.

— Єво, я розумію, що ти хочеш вірити, але це може бути їхній спосіб маніпуляції. Ти знаєш, що вони брешуть, аби добитися свого.

Я стиснула її руку у відповідь.

— Але якщо вони не брехали? Як я можу це перевірити? Маш, це не дає мені спокою.

Вона обережно звільнила свою руку й торкнулася моєї щоки.

— Дай собі час, — сказала вона м’яко. — Якщо це правда, ми дізнаємося. Але зараз ти маєш відновитися. Тобі не можна так хвилюватися, зрозуміла?

Я мовчки кивнула, але в голові вже будувала сотні сценаріїв. Що, як вони справді живі? Що, як я могла дізнатися про це раніше?

— Добре, — сказала я нарешті. — Але якщо щось спливе, ти скажеш мені, так?

— Звісно, — відповіла вона.

Вона встала й попрямувала до дверей, але перед тим, як вийти, обернулася:

— Єво, ти не одна. Ми всі поруч.

Я лише кивнула, притримуючи ковдру на грудях, і дивилася, як двері зачиняються за нею.

***

Після розмови з Машею я ледве могла зосередитися на чомусь іншому. Голова йшла обертом від її слів і моїх власних думок. Проте голос маленької Роні, яка з’явилася в кімнаті, нагадав мені, що життя не стоїть на місці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍