Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

Ми зібралися у великій кімнаті бункера, яка стала нашим своєрідним штабом. Столи були завалені картами, кресленнями, залишками їжі та кількома старими раціями, які Влад спробував відремонтувати. Легка напруга висіла в повітрі, хоча всі намагалися триматися спокійно. Лука сидів на стільці біля стіни, схрестивши руки на грудях. Його погляд був зосереджений і трохи похмурий, але я помічала, як час від часу його очі ковзають до мене, ніби він хотів переконатися, що я поруч і в безпеці.

Шпак тримав у руках аркуш паперу. Він розправив його і, прочистивши горло, почав читати:
— «Всім вижившим рекомендовано перейти до військового табору в секторі Б-12. Табір забезпечує безпеку, харчування та подальшу підготовку».

— Рекомендовано? — хмикнув Влад, сидячи на краю столу. — Це звучить як ультиматум.

— Та це точно, — підхопила Сіма, обертаючись із крісла, яке розгойдувала на двох ніжках. — «Рекомендовано», а насправді: «Або йдете, або вас знайдуть і змушують».

— Вибору в нас немає, — сухо відповів Лука. Його голос звучав низько й твердо, але я помітила, як його пальці напружено постукують по підлокітнику. — Ми не можемо залишатися тут вічно.

Я дивилася на всіх і відчувала, як мої думки змішуються в хаосі. Бункер став нашим домом. Ми побудували тут усе, від графіку чергувань до маленької зони для відпочинку, де Роня гралася з принесеними з міста іграшками. Ідея залишити це місце здавалась мені неправильним вибором.

— Але це наш дім, — тихо промовила я, ніби сама до себе.

Лука почув і нахилився ближче. Його очі вдивлялися в мої, ніби намагалися побачити щось більше.
— Єво, я знаю, що ти відчуваєш. Але цей бункер... він не витримає, якщо нас знайдуть. Ми не витримаємо.

— А там що? — вставила Сіма, махнувши рукою у повітрі. — Велике питання: що нас чекає в тому таборі?

— Принаймні, це шанс, — сказав Шпак, відводячи погляд на папір. Його голос був спокійний, але в ньому звучала прихована напруга. — А тут шансу немає.

Влад склав руки на грудях, поглянув на Луку й хитнув головою:
— І як ми туди доберемося? Це ж чортів кінець світу.

Лука випростався й підняв руку, закликаючи всіх заспокоїтися:
— Ми підемо разом. Усі разом. Але перед цим нам потрібно вирішити, що беремо із собою, і як ми це організуємо.

Роня, яка досі сиділа біля стіни й малювала щось на шматку картону, підвела голову й голосно запитала:
— А як же мої іграшки?

У кімнаті прозвучав тихий сміх. Напруга трохи спала.

— Візьмемо твої іграшки, обіцяю, — сказав Влад, посміхаючись до неї. — Тільки треба вирішити, що важливіше: твої ляльки чи моя техніка.

— Ляльки! — гордо заявила Роня, і всі знову засміялися.

Лука подивився на мене, і я побачила, як у його очах з'явився легкий блиск. Він нахилився до мене й тихо прошепотів:
— Знаю, тобі це не подобається. Але я обіцяю, що все буде добре.

Я кивнула, хоча в моїй душі залишалися сумніви.

***

Того вечора ми довго обговорювали деталі. Кожен поділився своїми думками, а потім Лука, як завжди, взяв на себе роль лідера, зібравши все до купи.

— Вирішено. Ми збираємося. Завтра почнемо підготовку до виходу, — сказав він, закінчуючи нараду.

Коли всі розходилися, він затримався зі мною. Його голос був тихим і лагідним:
— Єво, я хочу, щоб ти тренувалася більше. Як снайпер. Це твоє. І я хочу, щоб ти знала, що я завжди поруч.

Я дивилася на нього й відчувала, як хвиля тепла розливається по моєму тілу. Моя рука торкнулася його руки, і я кивнула.
— Добре, Лука. Я зроблю все, що зможу.

Його усмішка була теплою, і в той момент я зрозуміла: поки він поруч, я справді зможу впоратися з усім.

Тиша заповнювала кімнату бункера, лише легке посапування Роні доносилося звідкись збоку. Її маленький ніс злегка похитувався, коли вона вдихала повітря, і це дивним чином мене заспокоювало. Я лежала на вузькому ліжку, втупившись у стелю, яка була лише темною плямою перед моїми очима. Сон не приходив.

Коли заспокоюєшся і залишається лише тиша, думки завжди прориваються найгучніше. Я думала про табір, про те, що ми покинемо цей бункер, який став нашим притулком. Про Луку, якому я вірю більше, ніж собі. Про Роню, яка навіть тут знаходила спосіб залишатися дитиною.

— Кароока, спиш? — тихо пролунало з темряви.

Моє серце завмерло на секунду, і я звісила голову. Голос Луки звучав шепотом, але був наповнений тією глибиною, яку я завжди чула, коли він був серйозним.

— Ні, — відповіла я так само тихо, не бажаючи розбудити Роню. Моя рука мимоволі потягнулася до ковдри, зминаючи її край.

Я побачила, як Лука сів на своєму ліжку, ледь нахилившись уперед. Його силует у темряві здавався міцним і впевненим, хоча я знала, що всередині він так само хвилюється, як і я.

— Що буде з Веронікою? — спитав він, використовуючи її повне ім’я. Це здивувало мене. Лука зазвичай називав її просто Ронею, а тут... Відчувалося, що він надзвичайно серйозний.

Я на мить замовкла, обдумуючи відповідь. Моя рука все ще тримала край ковдри, ніби той міг дати мені якусь підказку.
— Не знаю, — сказала я нарешті, стиха. — Я думаю, табір для дорослих.

Він хмикнув, але це було не схоже на сміх. Радше суміш роздумів і зітхання.
— Так, треба буде щось придумати, — сказав він після паузи, трохи закинувши голову на верх, дивлячись на мене.

Його голос звучав низько, але спокійно. Це був той голос, який завжди вселяв у мене впевненість, навіть коли всередині все кричало від страху.

Я тихо кивнула, хоча знала, що він не бачить цього в темряві.
— Ми щось придумаємо, — повторила я.

— Точно, — коротко відповів він і затих.

Я чула, як він ворухнувся, ліг назад на ліжко. Його рухи були повільними, розважливими. Потім усе стихло. Тільки Роня продовжувала посапувати.

Я відчула, як мої думки почали сповільнюватися, ніби мої тривоги на мить втратили свою силу. В голові лунав голос Луки: «Точно». Цього слова було достатньо, щоб я провалилася у сон, тримаючись за ту крихту впевненості, яку він мені подарував.