Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

22 тисячі росіян мали зробити вилазку проти позицій французів на захід від міста і зв’язати їх боєм, дві російські колони — 20-тисячна із Севастополя під командою генерала Соймонова і 16-тисячна з польової російської армії з боку річки Чоргун (Чорна) на схід від Севастополя під командуванням генерала Павлова — мали атакувати позиції 14 тисяч британців на південний схід від міста. Густий туман мав допомогти в атаці, бо перешкоджав союзникам ефективно використовувати свої гвинтівки. Але погана координація між російськими колонами на складному рельєфі призвела до того, що ці переважні сили вводилися в бій частинами, що звело нанівець перевагу тих, хто атакував. Затятість британських оборонців, що призвела до частих сутичок врукопашну, і вчасна допомога французів спричинила повну поразку російської армії. Росіяни втратили вбитими до 12 тисяч, британці близько 2500, французи менш ніж 200. Інкерманську битву іноді називають «солдатською», бо вона була виграна не хитрим маневром, а героїзмом і впертістю рядових бійців. Але смерть не минала нікого: у битві загинули генерали кожної з трьох армій — росіянин Соймонов, британець Каткарт і француз де Лурмель, а французький головнокомандувач Канробер був поранений.

Хоча російські війська й зазнали поразки, союзники були змушені відкласти штурм міста. Облога перетворилася на довгу позиційну війну.

Сувора зима

Зима 1854/1855 року видалася суворою. Армії союзників виявилися не підготовлені до зими, зокрема й тому, що страшний шторм 2 (14) листопада 1854 р. потопив 27 британських транспортів, 5 французьких і 2 турецьких та знищив більшу частину запасів зимового одягу для армії, їстівних припасів і фуражу для коней. Особливо важкою була ситуація в британській армії, оскільки після Балаклавської битви російські війська контролювали дорогу, що вела з Балаклави до Севастополя, а гнати вози з порту до британських шанців бездоріжжям було практично неможливо. Британські солдати жили в полотняних наметах, і коли випав півметровий шар снігу, а температура знизилась до 10 градусів морозу, люди почали помирати від холоду (2500 у французів і набагато більше у британців). Нікуди не ділася й епідемія холери, а починаючи з лютого 1855 р. — ще й тифу. Генерал Канробер, чиї сили вже налічували 78 тисяч, мусив замінити британців у частині їхнього сектора.

Британці взялися за розв’язання своїх проблем у дусі епохи. Кримська війна була першою, на якій було збудовано тактичну залізницю: у січні 1855 р. британці почали прокладати колію від Балаклавської бухти до своїх позицій навколо Севастополя. Вже в квітні залізниця могла перевозити 240 тонн вантажу на день. Це була перша залізниця в Україні, прокладена за 5 років до лінії Львів — Перемишль, що зазвичай вважається першою в нашій країні. Того ж місяця британські військові інженери за 18 днів протягнули телеграфний кабель дном Чорного моря від Балаклави до Варни. Звідти вже французькі інженери протягнули кабель до Бухареста, з’єднавши штаби союзників із їхніми столицями. Телеграф одразу ж дав змогу урядам у Лондоні й Парижі втручатися у ведення війни, тим паче що той же телеграф став доносити подробиці цієї війни до населення їхніх країн практично в реальному часі. Навесні 1855 р. вдалося налагодити поштове сполучення між табором союзників та Францією й Британією, що позитивно вплинуло на моральний стан війська.

Відсутність видимого прогресу й великі жертви Кримської експедиції спричинили незадоволення громадськості Франції та Британії. Війна викликала надзвичайний інтерес, був справжній голод на правдиву інформацію з поля бою серед читачів нових масових газет і часописів. Читачі могли візуалізувати події, бо саме тоді з’явилася можливість робити фотографії як місць боїв, так і людей, що брали в них участь. Стали відомі своїми кримськими знімками британські фотографи Джеймс Робертсон та Роджер Фентон, француз Жан-Шарль Ланглуа чи волох Кароль Сатмарі, який працював по обидві сторони фронту. Серед журналістів найвідоміщим став ірландець Вільям Говард Рассел із лондонської «Таймс». Це з його легкої руки частиною історичної пам’яті у Британії стала героїчна атака кінної Легкої бригади на російські гармати під Балаклавою та стійкість у обороні «тонкої червоної лінії» шотландської піхоти. Статті Рассела про труднощі, з якими зіткнулися британські солдати взимку 1854/1855, спричинилися до скандалу в британському парламенті та до відставки уряду лорда Абердіна, а пізніше призвели до реформ у британській армії. Нападки Рассела на британського командувача лорда Раґлана часто були несправедливі, але здійнятий ним скандал дав негайні результати у наведенні ладу в медичній та шпитальній службі.

Британських поранених евакуювали з Криму до Скутарі (передмістя Стамбула, турецькою Ускюдар), де восени 1854 р. у військовому госпіталі смертність досягала 42 відсотків. Бракувало медичного персоналу, ліків, правила гігієни практично ігнорувалися, поранені лежали разом з інфекційними хворими. У листопаді 1854 р. до Скутарі прибула Флоренс Найтінґейл із командою з 38 медсестер і почала наводити лад із дотриманням гігієни, карантином, поліпшенням умов перебування поранених і хворих, кращим годуванням і взагалі персональним ставленням до кожного пораненого солдата — у тому числі вдаючись до допомоги «Таймс», щоб привернути увагу до проблеми. Під кінець перебування «пані з ліхтарем» (так солдати назвали Флоренс), у Скутарі смертність серед пацієнтів впала до 2 відсотків. Найтінґейл повернулася до Британії національною героїнею, а 1912 р. Міжнародний комітет Червоного Хреста заснував медаль її імені.

На російському боці фронту поранені також страждали від відсутності ефективної медичної та інтендантської служби, чиновницької бюрократії та корупції. У Севастополі на одного лікаря припадало 300 поранених. Перебудова російської військової медицини в Севастополі пов’язана з іменем хірурга Миколи Пирогова, що приїхав у Севастополь того ж місяця, що Флоренс Найтінґейл прибула до Скутарі. Пирогов створив службу медичних сестер (у Криму працювало 120 сестер), запровадив сортування пацієнтів залежно від їхнього стану, використовував у лікуванні поранених найновіші досягнення медицини — такі як анастезування за допомогою ефіру. Варто зауважити, що поряд з ним працювало багато медиків з України: у листопаді 1854 р. до Севастополя виїхало 13 медсестер із Києва, наступного місяця 26 лікарів із Києва вирушили на роботу до військових шпиталів на театрі воєнних дій на півдні.

Тривала оборона дала багато прикладів мужності з обох сторін. Широко відомими стали імена героїв Севастополя матросів П. Кішки, Ф. Заїки, А. Рибакова, І. Димченка, солдатів А. Єлисеєва, І. Шевченка, Я. Махова, офіцерів М. Бірильова, П. Завалишина та багатьох інших. У Британії для відзнаки своїх солдатів за мужність у бою було запроваджено нову нагороду — Хрест Вікторії, що досі вважається однією з найпочесніших британських нагород.

Оборонці Севастополя потягом зими продовжили посилювати лінію оборони. Протягом лютого-березня 1855 р. під