Світлана Литвиненко - Приховані гріхи, Світлана Литвиненко

Розділ 19

  Емілія розгублено провела поглядом Ігоря, який піднявся по сходах на другий поверх зі тацею у руках. Вона встигла помітити, що він поніс і відразу здогадалася, що це, напевно, для себе і для дружини.  І раптом, упіймала себе на думці, що хотіла б опинитися на місці Каміли. Які нісенітниці лізуть їй в голову. Але нічого не могла з цим вдіяти, тому знову і знову думала про нього. Згадувала, як він її обійняв, коли у його присутності не стрималася та заплакала від образи, від несправедливості, від безвихідності. Вона так би й стояла вічність у кабінеті відчуваючи його тепло, затишок, захищеність. Та знову нагадала сама собі, що Ігор не її чоловік.

-Нічим зайнятися, що стоєте на проході?- від крику Галини Василівни, яка крадькома підійшла до неї, Ема злякалася й підскочила на місці.

- Хіба ж так можна лякати…

-А що, побіжите шукати захисту в Ігоря Олександровича?- єхидно відгризнулася Галина Василівна.- Ніяк не можу зрозуміти, чому це він вас зранку захищав. Та будьте впевнені, це вам просто так з рук не зійде.

-Ви на мене за щось ображаєтеся?- запитала Емілія.- Якщо так, то я прошу у вас вибачення.

-Підлизуєтеся, але на мене це не діє. У мене одна єдина вимога до вас. Добросовісно ставтеся до своєї роботи, слідкуйте за своїм зовнішнім виглядом і будьте завжди у гарному гуморі. Не забувайте що ви на роботі. Це вдома ви там будете розкисати, ридати, а тут, якщо я ще побачу…

-То побіжите докладати Камілі Романівні,- Нелі стало шкода подруги тому вона кинулася її захищати.- Чому не можна по-доброму?

-З вами по-доброму не можна,- відрізала їй Галина Василівна й пішла геть, зробивши незадоволене обличчя.

-Не звертай на ту пантеру уваги,- звернулася Неля вже до Еми,- ти краще розкажи, що там такого трапилося, що ця пантера так у тебе в’їлася і не дає проходу.

-Та я й сама не знаю, що їй не так. То їй не подобається, який у мене настрій, то не такий вираз обличчя. Одним словом вона з тих хто любить до всього прискіпуватися, шукати недоліки, щоб відразу побігти й доповісти про це своїй хазяйці. І таким чином підвищити свій авторитет у її очах. Дякую, що прийшла на допомогу.- Ема підійшла та обійняла подругу на знак вдячності.- А зараз вибач, мушу бігти. Софійку на танці треба везти, а то знову запізнимося і вона знову засмутиться.

-Звісно біжи, але мені так хотілось б, щоб ти розповіла мені більше. А то складається таке враження, що ти мені не довіряєш,- Неля не стрималася і сказала про це.

-Не вигадуй,- заперечила Ема.-  Ти єдина людина у цьому будинку, якій я власне і довіряю. Якщо я тобі щось не договорюю, то просто не встигаю. А в тім немає нічого такого цікавого про що я б могла тобі розповісти. Я побігла.

-Ех Емко, думаєш, що я наскільки сліпа, що нічого не помічаю,- вже сама до себе мовила Неля,- дурепою будеш, якщо піддасися спокусі...

  Ема швидко допомогла одягтися Софійці й вони разом вийшли на подвір’я, де на них вже чекав Дмитро, який був напоготові завести двигун та вирушити в дорогу.

-Ми можемо їхати,- звернулася Ема до водія.

  І саме в цей час на подвір’я заїхав «Мерседес», червоного кольору за кермом якої сиділа Поліна.  Вона зупинилася біля них і відчинила дверцята свого автомобіля. Ні з ким не вітаючись, і ні на кого не звертаючи уваги вилізла з салону.

-Поля приїхала,- Софійка кинулася її обіймати.- Ти погуляєш зі мною коли я повернуся?

-Хіба зовсім трохи, бо завтра я вже маю повернутися до Києва. Я й так багато занять пропустила, а сесія то не за горами.

-Ви не тільки привабливі, а й розумні,- Дмитро поспішив сказати Поліні комплімент, який зацікавлено, з почуттям захоплення дивився на неї.

-Ви зібралися їхати тож не варто затримуватися,- Поліна різко зачинила дверцята автомобіля намагаючись не показувати, що їй було приємно почути у свій бік такі слова.

 -Гарного вам дня пані Поліна,- Ема взяла за руку Софійку.- Нам і справді пора, а то точно запізнимося.

-Тоді поїхали,- вигукнула Софійка.

  Очікуючи на Софійку, Ема пішла знову у сквер з надією зустріти там Олега. Бо тепер вона чомусь була переконана, що то був її чоловік. Його телефон так і не відповідав, і тому Емілія почала думати,  що вона з кожним днем стає йому ще більш байдужою, що він навіть не хоче з нею розмовляти. Ну, якщо він її більше не кохає й у нього є інша сім’я, то подав би на розлучення. І вона, Ема, не стала б заперечувати, відпустила його.  Ось би так просто взяла і відпустила, залишивши в собі образу на нього за обман та зраду. Та зараз їй було важко про це розмірковувати. Насамперед треба зустрітися з приватним детективом - він проведе розслідування і вже потім вирішить як бути їй далі… бо, можливо, все ж таки помиляється…

  Минуло два дні. Осінні канікули закінчилися і Софійка знову пішла до школи. Робочий день Емілії став ще більш переповнений.

-Сьогодні варто одягнутися тепліше, бо на вулиці помітно похолодало, на носі зима,- Ема дістала теплу кофту зі шафи та простягнула Софійці.

-А я хочу, щоб скоріше прийшли новорічні свята. Будемо знову ялинку наряджати,- Софійка одягла кофтину,- а ще ми будемо багато виступати. І я буду танцювати у парі з Сергійком.

-Це буде дуже гарно,- підтримала дівчинку Емілія, - але зараз ти повинна думати про навчання і бути активною на уроках. Підіймай руку, коли будеш знати відповідь на запитання яке задає вчителька. Отримаєш високий бал. Сьогодні перший урок - це природознавство, а ми його з тобою добре вивчили, тому ти без сумніву знаєш всі відповіді на всі запитання.

-Гаразд,- кивнула головою Софійка,- я буду підіймати руку, отримаю високий бал і тато та мама будуть пишатися мною.

-Вони порадіють за тебе разом зі мною,- усміхнулася до дитини Ема.

  Коли Емілія з Софійкою вже вийшли з будинку їх наздогнав Ігор. В першу чергу він присів навпочіпки та обійняв доньку, розпитав про її справи. А потім підвівся і намагаючись говорити якомога тихіше звернувся до Еми:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍