Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

― Це нитка твоєї душі, ― ні з того ні з сього починає пояснювати відьма. – Як тільки я розірву цей зв'язок між тобою та твоїм тілом, зможу зайняти твоє місце.

Очі Параскеви палахкотять страшним фанатичним блиском, від якого мене буквально починає бити озноб.

― Тобі це з рук не зійде! ― Гнівно гарчу. ― Гнат здогадається, що це не я і знищить тебе!

― Ні, не здогадається, ― впевнено хитає головою відьма, сіючи в мою душу паростки сумніву. 

Відвертаюся, щоб не дивитись у своє перекошене похмурим тріумфом обличчя, не показати, наскільки вразили її слова. Гнат і справді знає мене без року тиждень, і те, що трапилося між нами, для нього може мати зовсім інше значення, ніж для мене. Використав батарейку, яка й сама хотіла бути використаною – і на всі чотири. Він взагалі може і не згадає цей епізод.

― Я бачу, до тебе дійшло, ― знову починає хихикати Параскева.

– Це укус тобі допоміг мене витягти на межу, – питаю замість відповіді. Мій голос хрипить, а в горлі застряє гіркий клубок. Дуже боляче думати про те, що скоро мене не стане, і ніхто не зможе мені допомогти. 

― Він, ― киває відьма і, простягнувши руку до туману, вихоплює звідти білу змійку. Плазун обвиває своїм тільцем зап'ястя старої і впивається в мене немиготливим поглядом чорних намистин очей. ― Постеж за нею, гаразд? ― шепоче своєму вихованцю, пускаючи його на поміст, де я лежу. Змійка швидко-швидко розвертається і повзе до мене, підіймається прямо на груди, і там згортається клубочком, приймаючись свердлити мене дивним гіпнотичним поглядом.

Мене перекручує від огиди, а дихати стає страшенно важко. Щоразу, коли намагаюся зробити вдих, легені буквально розриває від болю. На очах закипають сльози люті та безсилої злості. Невже я нічого не можу вдіяти? Не можу врятуватись? Виходить мітка, яку я ставила марна? Адже я навіть не встигла про неї розповісти Гнатові. 

Ні, так не повинно бути. Я зобов'язана спробувати врятуватися, дати якийсь знак, зв'язатись із Гнатом! Не може бути, щоб все, що трапилося між нами, було лише задоволенням потреби. Не може, я відчуваю. Це було кохання. Він любить мене. Оберігає, дбає… Я вірю! Відьма помиляється. Справжні почуття не підробиш! 

Це усвідомлення як маяк, тягне мене, світить крізь темряву, вказує шлях. На мить здається покидаю тіло, стаю маревом, безтілесним духом. Він мчить туманним полем, поволі набуваючи форми. Міцні довгі лапи, спритне тіло. Й безмовний поклик, що птахом несеться між нав’ю і яв’ю, пробиває дорогу між світами.

Несподівано щось стрибає мені на груди, вибиваючи весь дух. Білий клубок туману з дуже явно відчутними лапами набуває форми білої лисички.

– Крапелька! ― шепочу одними губами, і не встигаю й оком змигнути, як вона перекушує шию гидкому вартовому. 

Рештки змії падають на землю та зникають у тумані. Але я дивлюся зовсім не туди, мій погляд прикутий до темної фігури чоловіка, яка поступово виринає з туману, підходить ближче й ближче. Гнат! Він мене знайшов! 

Знову починаю розлючено рвати пута, з жахом помічаючи, що нитка моєї душі, що досі яскраво світилася, стає все тьмянішою і тьмянішою. Лисиця стрибає на землю, гублячись у тумані, а біля мене виникає відьма із занесеним кинджалом у руці.

― Не підходь! ― Хрипить вона, занісши наді мною руку. ― Інакше їй кінець!

Крик завмирає в горлі, з жахом дивлюся на гостре лезо, яке знаходиться в небезпечній близькості від мого серця. Я відчуваю, як воно з легкістю розрізає футболку, відчуваю його огидний доторк до нічим не захищеної шкіри. Різкий біль пронизує, впивається пазурами, по шкірі лоскітливо повзе крапля крові. 

Кидаю погляд на коханого. На скам’янілому обличчі грають жовна. Руки стиснулись в безсиллі в кулаки. Він не дивиться на мене, його очі прикуті до ножа. Але я відчуваю, як йому боляче бачити мою смерть. Золотиста нитка моєї душі пульсує ривками, наче резонує з його болем. 

Зажмурююсь, стримуючи сльози. Не віриться, що це кінець, не віриться, що в моєму тілі буде гидка душа старої відьми. Але найбільше боюсь за Гната. З моїм тілом, з моєю силою вона стане непереможна. Знову широко розплющую очі.

Раптом Параскева незграбно похитується. Змахує руками, ще раз дряпнувши мою шкіру ножем. І несподівано падає додолу, в густий туман. Ніж відлітає вбік. У інший відстрибує моя лисичка. Дихати стає легше, вперше за цей час моя рука сіпається, ослаблюючи магічні пута.

Відьма, лаючись, моментально схоплюється на ноги з дивовижною для такого віку спритністю. Скрегоче зубами, нишпорить долі, в пошуках ритуального кинджала. 

А Гнат, заплющивши очі, розправляє пальці. Від його долонь починають струменіти тіні, розповзаються зміями над туманом, повзуть до Параскеви. Люто виблискуючи очима, вона кидає пошуки ножа. Відступає, шукаючи сили в тумані, але чорні, наче зіткані з диму нитки, встигають обплести її шию. Страхітливий візерунок вкриває пожовклу, зморшкувату шию. Синя вена пульсує, ганяючи кров.

Стискаю зуби до крихти, затамовую подих. Я нічим не можу допомогти, ніяк вплинути, і це безсилля рве душу на частини. Гнат блідне, він ще не встиг відновитись, і моє серце завмирає.  

З останніх сил Параскева змахує рукою і сніговий вихор підіймається прямо з землі, штовхає Гната в груди. Він відступає, на мить втрачаючи контроль. Пути на шиї відьми слабшають, й вона, вирвавшись, кидається бігти до краю галявини. Але несподівано натрапляє на невидиму стіну.

― Ти поставив пастки, ― шипить, обертаючись до Гната. 

Він вже стоїть прямо, розправивши плечі. Стоїть з останніх сил, я відчуваю. Рвусь до нього, нитка душі бринить, тоншає. Але мені байдуже. Я готова віддати всю себе, аби він жив, аби впорався з відьмою, аби знову посміхався, хмурився, бурчав, сварився. Хай забирає мою силу, мою магію, хай осушує до дна.

Горло Параскеви знову охоплюють магічні пута. Обличчя відьми синіє, але в очах темніє чомусь у мене. Кінчики пальців пронизує гострий біль, свідомість заполонює пітьма.