Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 15. ч.1

Прокинулася я від теплого променя сонця на обличчі, але, розплющивши очі, відразу відчула порожнечу. Друга половина ліжка була пустою. Дениса не було. Його тепло, його запах, усе зникло, залишивши мене саму наодинці з тишею. Моє серце знову наповнилося гіркотою. Чому він пішов, навіть не попрощавшись? Чому я залишилася сама після такої ночі, що мала б стати початком чогось прекрасного?

Сльози підступили до очей. Вчорашній вечір був як сон, у якому я, нарешті, була щаслива, де мені здавалося, що всі проблеми позаду. Але тепер це здавалося просто мрією, що розтанула на світанку. Я була обдурена власними почуттями. Серце билося швидше, відчайдушно намагаючись знайти вихід із цієї пастки, але навколо панувала тільки порожнеча.

Загорнулася в ковдру, відчуваючи її холодність, яка тільки підсилювала моє розчарування. Думки поверталися до минулої ночі, до його ніжних слів, до тих моментів, коли я відчувала себе найщасливішою жінкою на світі. Зараз все здавалося тільки далекою ілюзією. Мені хотілося закричати, запитати його, чому він так зробив, чому залишив мене одну після всього, що сталося між нами.

Я відчула себе загубленою. Може, для Дениса все було лише черговою розвагою? Може, я просто дозволила собі захопитися і повірила у щось більше, ніж це було насправді? Ці думки крутилися в голові, розбиваючи моє серце на дрібні шматочки.

Я знала, що не можу залишатися в цьому стані, але відчай охопив мене повністю. Що мені тепер робити? Як продовжувати жити, знаючи, що я лише епізод у його житті? Моя душа кричала від болю, але я не знала, як змусити цей біль зникнути.

Невже Денис просто скористався мною? Гірка думка крутилася в голові, як заклятий ворог, що не хотів відступати. Я лежала, вкрившись важкою ковдрою розчарування і смутку, намагаючись стримати сльози. Але раптом двері тихо відчинилися і серце завмерло на мить.

Він стояв там, тримаючи в руках великий букет рожевих троянд, а його усмішка була такою м'якою і ніжною, що мої найгірші страхи розсипалися на порох.

— Доброго ранку, красуне.

— Привіт. А я вже подумала, що ти пішов…

— Вибач, що змусив тебе хвилюватися, — сказав він, підходячи ближче. — Я просто вийшов за кавою для своєї принцеси і прихопив кілька смаколиків на сніданок. Не знав, що ти любиш, тому взяв усе, що сподобалося.

Мої очі миттєво наповнилися сльозами, але цього разу це були не сльози смутку, а сльози щастя. Він був тут. Зі мною. Я відчувала, як тепло його присутності розливалося по моєму тілу, стираючи всі залишки сумнівів і тривог.

Ми сіли разом на ліжко, і він дбайливо уклав плед навколо мене. Я відчувала себе безпечно і захищено в його обіймах. Коли Денис простягнув мені чашку кави, я усміхнулася, відчуваючи, як серце наповнюється вдячністю.

— Знаєш, я ще ніколи не почувався так, — сказав він, дивлячись мені в очі. Його голос був тихим, але сповненим щирості. — Ти – справжнє диво в моєму житті, Інно.

Я відповіла, не відводячи погляду:

— Денисе, я... Я теж ніколи не думала, що зустріну когось, хто так змінить моє життя. Ти робиш мене щасливою.

Він всміхнувся, ніжно провів пальцями по моєму волоссю. 

— Хочу, щоб ти знала, що для мене це не просто розвага чи щось несерйозне. 

Його слова торкнулися мого серця, змушуючи його битися ще сильніше. 

— Я вірю тобі, Денисе, — прошепотіла я. — І я також відчуваю щось особливе. Щось таке, чого ніколи раніше не знала.

Він притягнув мене ближче, обійнявши так, ніби хотів захистити від усього світу. Наші губи знову зустрілися в м'якому, ніжному поцілунку, і я вся моя тривога потанула, залишаючи лише чисте щастя.

Ми сміялися, говорили, насолоджувалися смаком кави і смаколиків. Його дотики, обійми, поцілунки, його теплий голос, навіть його погляд – усе це змушувало мене почуватися особливою, єдиною для нього.

Але раптом усе змінилося. Його телефон несподівано порушив нашу ідилію. Я напружилася, коли побачила ім'я на екрані – Оксана. Вона завжди з’являлася там, де її найменше чекали. Щось холодне просочилося всередину мене, мов тонка крижана голка.

Денис швидко відповів на дзвінок, і я спостерігала, як його обличчя змінювалося. 

— Зрозуміло, Оксано, я вже в дорозі, – його голос став діловим, без звичних теплих ноток. Він закінчив розмову і злегка зітхнув, потім повернувся до мене.

— Мені потрібно терміново їхати в офіс, – сказав він, намагаючись усміхнутися, але я відчула, як у його голосі звучало щось невловимо сумне. — З'явилися деякі проблеми, і я мушу їх вирішити.

Я кивнула, намагаючись приховати розчарування, яке піднялося в мені, мов хвиля. Ми попрощалися, і він ніжно поцілував на прощання. Але на серці залишилася туга, мов важкий камінь, а ревнощі почали тривожити душу.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍