Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     –  Ви маєте рацію. Еліксир мені більше ні до чого, – погодилася Ама-но Дзаку. Підібрала масляну лампу, що стояла на підлозі, безбоязно встромила у вогонь руку і, затиснувши полум’я в маленькому кулачку, звільнила його з глиняної клітки. – Ось, беріть.

     Воїстину, якщо хочеш сховати щось від чужих очей, залиш його на самому видному місці! Очевидне часто залишається непоміченим і невпізнаним. Тож чого дивуватися? Виходить, весь цей час еліксир був у пані лисиці прямо під носом, а вона не звертала на нього уваги. Це він висвітлював їй шлях і поширював навколо себе тепло, а вона не надавала йому жодного значення. Адже сказано: Ідзанамі згубив вогонь! Та й сама вона не раз спостерігала в темному небі Йомі-но Куні, як палає тіло богині, випромінюючи золотисте світло.

     –  Я подрібнила залишки і помістила їх у цю склянку, –  пояснила Ама-но Дзаку. – Прошу вас, бережіть її як нагадування про нашу зустріч.

     Прийнявши пляшечку у подяку, пані лисиця сказала:

     – Дякую. Тепер я цілком задоволена і власним становищем також. Як добре, що ми з вами дійшли згоди з усіх питань. Тепер я вільна від свого зобов’язання перед государинею Неба, і настав час мені відкланятися. Прощавайте, і бережіть Вмістилище Життя, бо саме в ньому криється секрет тривалої молодості і краси, а не в тій склянці, яку я, з вашого дозволу, заберу з собою.

     З цими словами пані Акемі низько вклонилася, і жителька підземного лабіринту відповіла їй таким самим низьким уклоном. Зігнувши спину і торкнувшись перетинчастими лапами долу, каппа хитнув половинчастою головою, і тонкі струмені води полилися вниз, розсипаючи веселі бризки. Калюжка, що утворилася, востаннє відбила прекрасний образ пані Ама-но Дзаку на повний зріст, пішла брижами і без залишку просяклася в землю.

     Про те, як помер Танака-но Мікото, розповідати не довелося. Тільки-но пані розпорядниця налаштувалася на неприємну розмову, впоралася з хвилюванням, як государиня ласкаво погладила її по руці і усміхнулася. Сумно. Очі її зволожилися, а все-таки горю вона не піддалася. І звідки дізналася? Відтоді, як прокинулася після надто довгого сну, ніхто навіть імені його вголос не вимовляв!

     –  Він любив мене. Тепер я напевне це знаю, –  майже пошепки проказала вона. – І звідки у світі стільки любовей? Одна на іншу не схожа. А інакше як любов’ю і не назвеш. Як думаєте, скільки їх на білому світі?

     Піднявши довгі поли одягу, Намі-но хіме зійшла на перекинутий через кругле озерце місток, і взялася за поручень. Внизу світло заломлювалось, і з води піднімалася прозора веселка. Там, де стояла государиня, вона майже розчинялася в повітрі і була не видка. Але якщо відійти подалі і подивитися з якогось іншого місця, виділася виразно.

     Супроводжуючі дами йшли за государинею мовчки, лише зрідка ззираючись між собою. Пані Саюрі останнім часом розцвіла. Служба при дворі пішла їй на користь. Пані Нацуко все ще журилася – сумувала за пані Сакураноко. Вже й зимове оздоблення покоїв давно змінили на літнє, а вона все не хотіла відпускати її привид.

     –  Що тепер буде? –  запитала пані Хоноорюмі.

     – Одного дня пан Сога стане нашим государем. Мене тішить, що вас непокоїть моє особисте щастя. Але якщо шлюб укладуть, хіба я стану від того нещаснішою? Покійний государ був би задоволений таким наступником, – відповіла государиня. – Сповнивши його волю, чи можу я не відчувати радості від того, що виконала свій обов’язок? Тільки він і лишився…

     Варто зазначити, що все, що відбулося на узбережжі Еттю вселило в серце юної государині небувалу впевненість у собі. Більше вона шлюбу не боялася і залишила позаду всі сумніви, бо відчувала, якою сильною стала і якими стихіями здатна керувати. Хіба може  злякатися та,  у чиїх руках   все – рішуче все?

     –  Ви добре про це подумали? – стурбовано запитала пані Хоноорюмі.

     –  Все вирішилося само собою. Небеса прихильні до князя. Важко не помітити, як легко все влаштувалося. Пан Ямамото мертвий. А пан Танака, якому  Великий Слуга завжди був не до вподоби, настільки пригнічений втратою єдиного сина, що більше не здатний займатися державними справами. Він відпросився в довгострокову відпустку, щоб справити належні обряди і гідно провести Танака-но Мікото в останню путь, –  граціозно повернувши голівку, государиня запитала: –  Я от що думаю: чи зможе він взагалі колись оговтатись і повернутись до своїх обов’язків? Якщо ні, я змушена буду підшукати йому заміну. Адже він був хитруном, пані Хоноорюмі. Де знайти іншого такого? Щоб узяв на себе велику відповідальність і працював на благо всієї країни без помилок? – запитала і легковажно продовжувала: – А втім, старанну людину знайти легше, ніж сердечного друга…

     Закінчила сумно, але пані розпорядниця й знаку не подала, що розуміє, про що зайшла мова.

     – Пан Лівий Міністр вважав себе вашим другом? – навмисне припустила вона.

     Відвівши погляд убік, Намі-но хіме відповіла рівно і серйозно:

     –  Він ніколи не був мені другом. Навіть тоді, коли був корисним. Він дбав про свою вигоду завжди і в усьому. Тут немає нічого незвичайного. Людина має думати про власний добробут – це природно. Погано інше: в управліннях більшість тільки про себе і дбає, а про державу забуває. Наймати на службу потрібно того, хто свою вигоду бачить у вигоді державній і  завжди пам’ятає про вітчизну.

     –  На вашу думку, пан Танака був таким?

     –  Він до того прагнув, –  впевнено промовила государиня. – А про себе все-таки думав частіше, ніж про державу. Покійний окімі знав, що завдяки своїм талантам і хитрості пан Танака одного разу піднесеться, і тому Великим Слугою поставив пана Сога – йому на противагу. Сога-но Ітіро –  людина самовіддана, хоч і вшановує  чужих богів. І всі сили свої й упертість спрямовує на облаштування держави навколо себе, а не себе в державі, – і зітхнула: – А тепер от немає пана Танаки – він у великій зажурі перебуває. Я сам на сам з Великим Слугою залишилася. Чи впораюся? Він – меч разячий, а я – та душа, що меч мудро скеровує і не допускає несправедливості. Принаймні такою я себе відчуваю.