Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – А якщо пан Лівий Міністр повернеться до справ?

     –  Тим краще. Питання вирішиться. Нікого не треба буде замінювати.

     Брови пані розпорядниці зійшлися на переніссі.

     – Великі боги! – сплеснула руками государиня. –  Та ви, здається, незадоволені?

     – Смерть єдиного сина – погана прикмета…, – застерегла пані Хоноорюмі.

     –  З якого це дива? – байдуже знизала плечима Намі.

     –  Боги покарали Танака-но Мікото за вітряність і легковажність, –  зиркнувши на пані Саюрі і пані Нацуко, що йшли за ними, пані Хоноорюмі стишила голос: –  Ходять чутки, що він виявляв приязнь до кількох дам водночас, одна з яких була благородного походження. Хіба серйозна людина стане так чинити? От він і поплатився. Хіба потурання та надмірна любов батька до своєї дитини тут ні до чого? Молодого пана Танака погано виховали. Чи розумно доручати його батькові цілу державу?

     –  Вам усе негаразд, –  роздратовано відмахнулась віялом государиня. –  Вам має бути соромно дослухатися до пліток. Боги нікого не карають.

     – Упевнена, вони однаково здатні виявляти доброту і гнів, карати та милувати…

     –  Ні, не так! –  перебила її дівчинка. – Якщо хочете знати більше про те, які боги, то слухайте мене одну. Посудіть самі, хто розуміє богів краще за дочку Ямато? А я говорю: боги не злі і не добрі. Вони мудрі.

     –  Що ж вони тоді? –  розгубилася пані розпорядниця палацу государині.

     – Вони – вітер у спину. А причина усьому – людина. Вона – господарка своєї долі. Кожен слідує обраним шляхом. Задумає зупинитись – і ніякий вітер не зможе зрушити його з місця. Задумає вперед йти – вітер допоможе, підштовхне, щоб крок легше давався. А якщо повернутися задумає –  так і війне в обличчя, мовляв, що зроблено, то зроблено, жалкувати пізно, та й у минуле дороги немає, –  перейшла мостом на протилежний бік і попрямувала до альтанки. –  Посидімо тут.

     Дам Її Величність відпустила збирати квіти, а пані Хоноорюмі, навпаки, наблизила.

     –  А все-таки ви сумуєте за ним, –  тихо промовила служниця.

     – За паном Мікото? –  усміхнулася государиня. – А як інакше? Майже рік він був моєю віддушиною. А ви просите ось так взяти та забути.

     –  От якби ви розгнівалися на нього, було б простіше викинути із серця.

     –  Не розумію, за що я на нього маю гніватися? –  задумалася дівчина. – За те, що навмисне вкоротив собі віку? Мабуть, на це мені й справді належить сердитися. Але я не можу себе змусити.

     –  Він навмисне позбавив себе життя? –  брови пані Хоноорюмі так і підстрибнули вгору. –  Виходить, це не був нещасний випадок?

     – Мені це достеменно відомо, – впевнено промовила Намі.

     –  Від кого?

     –  Від нього самого, від молодого пана Танаки.

     –  Звідки вам відомо, якщо ви не були свідком тієї сумної події? –  почала допитуватися пані розпорядниця.

     Щоки государині помітно порожевіли.

     –  Я й сама не розумію, –  нарешті зізналася вона, –  і пояснити не можу. Одне знаю точно: любив мене безмежно і в останній момент довірився моїм словам. Не від великої віри в себе, а від розпачу та любовної туги. Думав, якщо уникне смерті, сердечну хворобу як рукою зніме. І залежати від мене більше не буде. Хотів стати вільним. А лише на одне самогубство духу й вистачило. Більше ні на що, – і, неначе на щось відволікшись, пробурмотіла: – У таку пору купатися…

     Пані Хоноорюмі здригнулася. Холодний потік повітря проник крізь легку, недбало накинуту на плечі накидку. І чого це так холодно? Літо почалося. Кілька днів поспіль було тепло. На небі – ні хмаринки, і сонце світить так, наче сама Аматерасу зі світлих чертогів себе у тутешніх озерах роздивляється. Розмови в альтанці велися довірливі, теплі. Звідки взятися холоду?

     Розгубленість государині змінилася на глибоку зосередженість. На вибіленому чолі пролягла зморшка. Та й не дивно – про наболіле говорити. Але говорити треба. Все краще, ніж мовчати та глибоко в собі ховати. Невисловлені почуття будь-якої миті можуть вилитися в тілесну недугу.

     –  Пані Хоноорюмі! Пані Хоноорюмі! Ви тільки подивіться! Сніг!

     Відволікшись від сумних думок, пані розпорядниця виглянула у вікно альтанки. Хто-хто, а пані Нацуко себе не стримувала. Щоки її почервоніли, очі сяяли, а на голову сипався білий порох.

     Сніг падав із безхмарного неба, вкриваючи зелену траву і затримуючись білими грудками в чашках недавно розквітлих квітів. Музикантка стояла поряд, підставляючи сніжинкам розкриті гарячі долоні.

     – Це правда, пані розпорядниця, –  підтвердила вона. – Сніг…

     – Сніг! Сніг! Білий сніг! – радісно вигукнула пані Нацуко і, схопивши застиглу від подиву пані Отомо, закружляла її у веселому хороводі. –  Це чарування! Чарування! Ніколи не подумала б, що таке може статися!

     Піднявшись зі свого місця, пані Хоноорюмі наблизилася до сходів, але під сніг виходити не поспішала. Роззирнулася на всі боки: а й справді, диво!

     – Сніг на початку літа… Ну, хіба не дивно? –  і озирнулася на государиню.

     Імператриця нічого не відповіла. Повіки її були опущені, а дихання чулося мірне, глибоке.

     –  Ваша Величносте? – гукнула її служниця. Обережно підійшла та опустилася перед повелителькою на коліна. Сніжинки, занесені вітром під дах альтанки, кружляли навколо них білими комашками, сідали то на ніс, то на лоба і танули. –  Ваша Величносте! Знову спить... Ну, що то за нещастя!

     – Государиня права. Вам усе негаразд, –  дорікнула їй захекана пані Нацуко. – Така погода за цієї пори – небувала рідкість, а ви не раді.

     – А государиня?

     –  Втомилася, от і заснула, –  знизала плечима Нацуко. – Не треба будити.

Пані Хоноорюмі розгублено затріпотіла віями.

          – Але сніг…

      ... він кидався з боку в бік, засліплюючи, змушуючи прикриватися важким від увібраної вологи рукавом. У міру просування пурга набирала сили. Схили Гліцинієвої гори ставали крутішими, а сніг уїдливішим. Ноги Накі час від часу зісковзували зі зледенілого каміння, а рукам не було за що вхопитися –  сиротливі ялиці, що мертвою хваткою вчепилися корінням у землю, траплялися все рідше і рідше. Іноді сніг змінювався зливою і нещадно поливав Ідзанакі, який дерся вгору.