Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 15

Здається, лиш на мить прикриваю очі, як несподівано будить надзвичайно мелодійний, але зовсім незнайомий звук пташиної трелі. Різко сідаю на ліжку аж в голові паморочиться. Обводжу очима кімнату в пошуках джерела звуку і з подивом чіпляюся поглядом за свою недавню рятівницю. Чорна пташка сидить на підвіконні й дивиться на мене блискучими намистинками оченят.

Поволі встаю і, боячись злякати дивного стрижика, обережно підходжу до вікна. Але пташка навіть і не думає тікати, терпляче чекає, схиливши маленьку голівку набік. Акуратно простягаю руку і проводжу пальцями по шовковистому пір'ячку. У цей момент навіть у думках не виникає, що це небезпечно, швидше сприймаю ситуацію як дивний сон.

Спокійно витримавши мою незграбну ласку, стрижик, цвіркнувши останній раз, розправляє маленькі крильця і ​​спурхує зі свого сідала. Але летить чомусь не вгору і навіть не вперед, а вниз.

Засмучено повертаюся, щоб знову лягти, й злякано завмираю. На ліжку спокійнісінько сплю я сама власною персоною. Грудна клітка мірно підіймається в такт диханню, руки лежать поверх ковдри долонями вгору, повіки щільно зімкнуті.

Злякатись так і не встигаю. Якась сила штовхає у груди, і я перевалююсь через підвіконня та лечу вслід за стрижиком. Крик завмирає у грудях, але з губ не злітає й звуку. Ні замку, ні дерев, що ростуть біля нього, немає. Навіть землі не видно. Лише світло-сірірий, як грозові хмари, вихор, що закручується, затягує мене у свої глибини. А за мить опиняюсь біля вікна у своїй кімнаті. Але не в замку Айвернес… У своїй карамельній дівчачій кімнаті міського маєтку.

— Ева! Ева! — Здригаюсь від гнівного окрику і нервово відсмикую руку від годівниці. На тонкій гілочці біля мого вікна висить прив’язана малиновими стрічками кругла кришка від капелюшної коробки. А в цій кришці сидить маленький чорний стрижик. Він обурено цвірінькає у відповідь на гнівний крик й злякано злітає, як тільки двері відчиняються.

— Еванжеліно! — рик літнього, кремезного чоловіка розноситься луною по моїх покоях. Ліна давно вже забилася у свою комірчину, а мені нема куди ховатися. Проте я-Еванжеліна з самого початку знала, що покарання мені не уникнути.

 — Ти знову це зробила? Знову мене не послухалася? — грубо хапає за руку. — А знаєш, що буває зі непокірними дівчатами, які сміють не слухатися старших?

О так! Чудово знаю. І вже давно не прошу помилувати, навіть не плачу. Сльози та благання тільки розбурхують садистську натуру, й ударів дістається вдвічі більше.

— Ева, дівчинко моя, — як правило, перед кожним покаранням його голос стає м'яким і ласкавим, як патока. — Я ж казав тобі не користуватися силою марно? Казав?

Його долоня погладжує мою щоку. Я мовчки киваю, насилу витримуючи ласку. Нутрощі скручує у вузол від страху, до горла підкочує нудота.

— І ти знала, що я тебе покараю, коли це творила? Знала? 

Бліді світло-блакитні очі здаються чорними через розширені зіниці, на лобі виблискують краплі поту.

Знову киваю.

— І тобі відомо, наскільки важливою буде твоя сила через кілька місяців, коли настане день Міана? Відомо?

— Так, лерде Хендрік, — насилу видавлюю з себе слова. Голос хрипить і кожен звук наче наждачним папером дряпає горло.

— Яка розумна дівчинка, — долоня легко поплескує мене по щоці.

А потім він різко розвертає мене спиною до себе та кидає на ліжко.

Задихаюсь від удару, падіння вибиває з легень усе повітря. Я вже й так знаю до чого готуватись, проте подумки прошу, щоб це все припинилось. Не знаю, кого прошу: Всесвіт, богів, вищі сили. Це лиш неясний заклик кудись в порожнечу, який дозволяє не зійти з розуму, не здаватись, витерпіти усі знущання. Лерд Хендрік вміє бити так, що слідів від ударів не залишається. Але іноді йому приносить задоволення дивитися на мітки залишені його руками.

Закушую краєчок покривала і міцно заплющую очі. Я терплю. Повинна. Мені потрібно виконати обіцянку, дожити до свята Міана, а потім нехай робить зі мною що хоче. Смерті вже не боюсь, навпаки, палко жадаю. У темній порожнечі немає ні насилля, ні болю, лиш спокій. Спокій та пітьма… Я мрію про цей спокій, уявляю його. Він допомагає винести усі страждання. Мучитись залишилось недовго.

***

Різко підскакую на ліжку. Серце вистрибує з грудей, а спина ще відчуває біль від ударів батога. Витираю тремтячою долонею спітніле чоло, розуміючи, що це був лише сон. Дивний, страшний сон. Сон, у якому мені довелося бути Еванжеліною. Гучний цвіріньк змушує злякано здригнутися.

— Ні, люба моя, тепер я до тебе і на метр не наближуся, — кажу підступній пташці.

Вона обурено щось говорить у відповідь своєю пташиною мовою, а потім береться захоплено чистити блискучі пір'їнки.

Я зовсім не впевнена, що саме це пернате створення стало причиною моєї подорожі в минуле. Можливо я просто спала, а спів стрижика просочився в сон і спровокував таку дивну фантазію. Втім, хай там що, а я вже переконалася, що в цьому світі можливо все — від павуків, що б'ють струмом, до переселення душ. То чому ж не можуть бути віщі сни… Не завадило б розпитати мою камеристку про здібності, які уві сні не давали спокою моєму покійному чоловіку. Дивно, що Ліна раніше й словом не обмовилась про мою силу. Може її й зовсім нема, а лерд Хендрік щось собі вигадав.

День поступово йде на спад. Перед вечерею до мене забігає Сет похвалитися своїми успіхами у верховій їзді й теж поскаржиться на нову няню. А за ним одразу ж лікар, поцікавитись моїм самопочуттям та зробити чергову перев’язку. Рана на руці загоюється, але ще дошкуляє. За ним приходить Зої, за одно й вечерю приносить. Доводиться й з нею перекинутись кількома словами. Як на зло, все ніяк не вдається залишитись з Ліною наодинці: то відвідувачі йдуть косяками, то покоївка моя зайнята по самі вуха.

До кінця дня я вже готова заволати від безсилля. Мені навіть читати заборонили. А ось бідолаха Ліна валиться з ніг від втоми. Вирішаю не смикати дівчину розпитуваннями, це можна і завтра дізнатись, і відправляю спати. Сама ж дивлюся з тугою на настінний годинник, який повільно, ну просто знущально повільно, відраховують хвилини. Сон ніяк не бере, судячи з усього, я вже вдень достатньо виспалась. Але коли в тиші кімнати лунає тихий скрип дверних петель я миттю заплющу очі й повертаюся на бік, згадуючи, що вже колись мене так само таємно навідував невідомий гість.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍