Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Чомусь відчуваю неймовірний жах. Від погляду невідомого настільки неприємно, наче тілом повзає сотня огидних волохатих гусениць. Всередині все скручує від напруги. Головне не смикнутись. Навіть коли крізь зімкнені повіки просочується світло від маленької тьмяної лампи, яку тримає в руках пізній відвідувач, щосили стежу, щоб вії не тремтіли, а дихання було рівним і глибоким.

Я не можу побачити, хто це так уперто, майже не рухаючись, світить мені в обличчя, але ледь відчутний тонкий і до болю знайомий аромат бентежить якісь задерті серпанком забуття нав'язливі спогади. На жаль, мені поки ніяк не виходить їх відтворити, знаю лише одне — ця людина мені дуже добре знайома. А ще неймовірно небезпечна.

Вдосталь надивившись на сплячу мене, пізній гість нарешті прибирає світильник і так само тихо йде, як і прийшов. Ще кілька хвилин лежу не рухаючись, побоюючись, що він може повернутися, хоча в кімнаті не чути ні звуку, та й внутрішнє чуття мені підказує, що на цьому візит таємного "знайомця" закінчено.

Тепер дійсно не до сну. Кручусь у ліжку наче дзиґа до самого світанку. Ламаю мізки, чи варто комусь розповісти про нічного гостя. А може він зі згоди самого Емерея ходить до мене? Чи можу напевно знати, хто друг, а хто тут ворог? Страх не покидає, бентежить, примушує калатати серце й напружено вслухатись в темряву. І тільки за мить перед сходом поринаю в дрімоту. Але й вона дивна, незвична, й знову просякнута спогадами Еванжеліни.

***

— Я можу на вас розраховувати, леді Еванжеліно? — чую до болю знайомий голос і здивовано підіймаю очі. Жодного разу він не говорив зі мною так м'яко і ніжно, тільки під час істерики й коли павук мало не вбив. Очі графа, здається, заглядають у саму душу. Змушують серце битися, як божевільне, і пітніти долоні. Дякую вищим силам, що на мені тонкі мереживні рукавички й ледь помітно киваю.

― Звичайно, лерд Емерей. Я не підведу ні вас, ні його. Але ви теж маєте мені д-д-дещо пообіцяти…

На сам кінець починаю заїкатись. Ніколи й нікому не ставила умов, завжди в усьому слухалась, не торгувалась. Але питання надто важливе, надто складне, щоб ховатись у мушлю. Я маю зібрати всі сили, щоб довести справу до кінця.

— І що ж? — підіймає брови Теодор.

Він такий гарний і добрий, що перехоплює подих. Гадаю, ще трохи і я по вуха закохаюсь. Якщо ще не закохалась. Хоча якби хто знав, які думки, фантазії охоплюють мене, коли лягаю ввечері у ліжко. Як мрію, щоб торкнувся, приголубив. А леді ж не мають про таке мріяти. Ці думки розпусні, недостойні. Взнав би хтось…

По моєму тілу пробігають мурашки ознобу.

Але не тільки романтичні почуття бентежать, насправді мені страшно. Те, що я маю попросити, велика таємниця. Таємниця та небезпека. Чи зможе він так учинити. Я геть його не знаю, але… але сподіваюсь він вартий довіри.

Граф бере мою руку в свої долоні і трохи погладжує в заспокійливому жесті. У цих дотиках немає жодної краплі романтики та спокуси, так втішають і підбадьорюють маленьких дітей, коли вони остерігаються сказати правду. Але мені все одно млосно й приємно.

— Ну, Ево. Ви можете мені довіряти, — тихо промовляє. Хрипкі ноти діють заспокійливо, а пестощі викидаюсь усі сумніви з голови.

Він людина честі, інакше б я не вибрала його. Сама доля мені вказала на Теодора Емерея, бо я йому потрібна, а він мені.

— Лерд Емерей, ― насилу видавлюю з себе слова. — Ви повинні його знищити, як тільки він виконає своє призначення. Присягайтеся!

Стискаю його руки своїми холодними пальцями.

— Присягніться, лерд Емерей, що він більше нікому не завдасть шкоди!

— Але леді Еванжеліна… — у його очах непідробне здивування і навіть деякий сумнів на рахунок мого душевного здоров’я.

— Ви не розумієте… — сумно хитаю головою. — Через нього гинули люди, зраджували близькі, страждали діти. Це зло! Зло в чистому вигляді!

На мої очі набігають сльози, а губи починають тремтіти від ледь стримуваних емоцій.

— Добре, Ево, я обіцяю, — пригортає до грудей і легко погладжує по напруженій спині. — Ні, я присягаюся, що знищу його. Я вас зрозумів.

Тихо схлипнувши, заспокоююсь і витираю долонею мокрі щоки.

— Мені час, — кажу, зітхнувши. — Сестра і так пішла нам на поступки, дозволивши зустрітися наодинці. Та й то лиш тому, що вже в суботу оголосять про наші заручини. Якщо про це “побачення” дізнається Лейтон, то лихо буде і мені, і їй.

— Тоді до зустрічі, леді Еванжеліно, — промовляє Теодор.

Випускає з обіймів, а мені б так хотілось вічність стояти, притулившись до його грудей. Торкатись, коли забажаю, навіть… навіть, матінко рідна, цілувати.

Щокам стає жарко.

Поспішно прощаюсь у відповідь. Доки моя фантазія не дійшла занадто далеко.

— Усього хорошого, лерде Теодор, — бормочу, ховаючи погляд.

Й отримую легкий, майже невагомий поцілунок в руку, від якого заходиться серце. Хоча, якщо подумати, то вже через місяць ми станемо чоловіком і дружиною, і поцілунки рук це найменше, що дозволяють собі подружні пари одне з одним. Сестра мене давно вже просвітила з цього приводу.

Боязко посміхаюся і виходжу з альтанки. Потрібно якнайшвидше дістатися додому і там уже обдумати і свою реакцію на увагу графа, і те, що чекає на мене в майбутньому, коли я стану його дружиною.

***

Сон обривається так само різко, як і почався. Розплющую очі і розумію, що вже пізній ранок. У вікно пробиваються яскраві сонячні промені, вітерець колише легку білу напівпрозору штору, а на узголів'ї мого ліжка сидить чорна пташка і весело цвірінькає.

Здивовано зводжу брови. Це що, бунт на кораблі? Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет, то пак стриж, йде до гори...