Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Мені вона не подобається, — цідить крізь зуби Зої, присідаючи у крісло поруч.

— Хто? — неуважно питаю, погладжуючи хлопчика по неслухняному світлому волоссячку. Він дійсно як маленький херувим виглядає. Серце стискається, коли думаю, скільки випробувань зазнав малюк. І що йому ще доведеться пережити. Гоню щосили сумні думки, але душа, вона плаче…

— Та няня ця… — роздратовано махає рукою. — І де тільки Тео її відкопав?

— Вона що, ображає хлопчиків? — різко підіймаю голову, невдоволено хмурюся. У грудях підіймається пекуча хвиля злості. Я готова хоч зараз схопитися з ліжка і бадьоро пошкандибати до цієї самої Сесілії, щоб гарненько її поскубти за волосся.

— Ні-ні, що ти! Поки що, начебто, все спокійно, — запевняє економка.

Я з полегшенням сідаю назад, намагаючись не зважати, як втомилася тільки від однієї спроби встати.

— Просто якась вона не така. Підозріла, — пожувавши губами, задумливо продовжує. — І те, як вона до Тео липне...

— Може ти себе накручуєш? Тобто тобі здається… Все ж таки вона чужа людина, незвична.

— Ні, Ево, не в цьому річ. Я серцем відчуваю, що вона не така, якою хоче здаватися. Ти ось теж у нас нова, а тебе всі з першого дня полюбили. І малеча всією душею прикипіла, як до рідної.

Червонію. Ці слова справжнісінька несподіванка, але приємна.

— Все та не всі, — важко зітхаю.

— Ти про Тео?

— Ну, так, — старанно відводжу погляд.

— Ох, дівчинко… — усміхається Зої. — Молода ти ще, не розумієш. Набагато страшніша байдужість. А Тео... Він і сам не знає, на кого злиться. І я підозрюю, що справа зовсім не в тобі, люба…

Ох, хотілося б, щоб воно так і було, але бідолашна Зої навіть не підозрює, що причина прихована зовсім в іншому. Мабуть, Емерей ні з ким не ділився тим, що трапилося між ним та Еванжеліною.

Підбадьорливо посміхаюся економці, вдавши, що її слова мене заспокоїли й з подивом помічаю, що Гленн, пригрівшись у мене на ліжку, спокійно заснув. Треба ж, навіть наші розмови йому не завадили.

— Гаразд, Ево, — шепоче Зої, теж помітивши це. Тихенько підводиться з крісла. — Ми вже підемо. Дивовижно, що Гленн заснув, і не завадило б його перекласти в ліжко. А то останнім часом з обіднім сном у нього проблеми…

Киваю, легенько вивільняю руку з цупких обіймів малюка.

Жінка спритно його підхоплює і зручно влаштовує у себе на руках.

— Ми ще заглянемо до тебе. Він постійно проситься, — ледь чутно шепоче. — Але я переживала, що заважатиме. Ти така слабка…

— Не заважатиме. Приходьте. Буду рада! — запевняю. Чомусь у душі відчуваю порожнечу, коли зникає тепло дитячого тільця. Наче свою дитину віддаю.

Прощаюсь зі своїми візитерами й теж стомлено прикриваю очі. Дивно, поки були вони, навіть не відчувала втоми. А зараз вона накриває важкою ватяною ковдрою. Напевно, теж не завадить відпочити. Док казав, що десь тиждень я себе почуватиму ослабленою і швидко втомлюватимуся, але потім має все налагодитися.

А коли я вже пливу десь на межі між сном і дійсністю, чую, що двері у кімнату тихо відчиняються, і до ліжка наближаються обережні кроки. Проте сил розліпити повіки немає від слова «зовсім».