Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

справі трохи більше уваги й поцікавиться, яким чином Бріджит дістала ті пігулки. А також тим, чи Арону Гемптону справді є що приховувати?

Зважений ризик. Гучний крок. І ще гучніше фіаско.

Невдача була неочікувана й неконтрольована. Усе закрутилося так швидко, що я навіть не встигла оговтатися, а моє життя стрімко полетіло шкереберть.

Я не спілкувалася з Ароном Гемптоном близько восьми років. Але, як нав’язливо повторюваний кошмар, він повернувся.

А я ж навіть імені його не згадала в статті. Лоґан сказав, що мої наміри неважливі. Заявив, що я задумала знищити Арона, що не важко здогадатися, про кого йдеться, якщо уважніше придивитися. І сказав це так, ніби я вчинила страшний злочин. Ніби й не було тієї дівчини на чорно-білій фотографії, що благала про справедливість. А ще відлуння в моїй голові, що не давало спокою.

– Я не знала, – сказала я, стоячи перед робочим столом Лоґана.

Брехня породжує брехню, і я вже зайшла занадто далеко, щоб зупинитися.

– Лайно собаче! – вигукнув він, бурячковий від насилу стримуваного гніву. – В якому році ти закінчила?

Я промовчала.

– Ти його знала, Ліє?

Я дозволила мовчанці говорити самій за себе, уявляючи, наскільки б гірше все виглядало, якби Лоґан дізнався, що я не лише знала Арона, а й певний час із ним жила.

– Це серйозний конфлікт, – додав він, що в підсумку виявилося найбільш легковажною тезою нашої розмови. Власне, це й був цвях у віко труни.

– Але це правда, – відрізала йому я. Не треба було доводити свою правоту. Тепер я це добре розуміла – так він собі зробив висновок, що мені є за що виправдовуватися.

Лоґан пильно подивився мені в очі, я не відвела очей, його пальці стиснулися:

– Нам потрібне твоє джерело.

Але, здається, він уже знав, що я відповім. Так виглядало, що Ноа його вже попередив.

– Я не можу його розкрити, – сказала я.

Він не ворухнувся. Не захитав головою. Не підвищив голосу. Кінець настав лагідно і швидко.

– Ти мусиш піти, – сказав він. – Негайно пакуй валізи й забирайся. І молися, щоб ця історія не мала продовження.

Я кивнула й вийшла з кабінету. Серце вискакувало з грудей. На якусь коротку хвилину мою душу охопило жахливе сум’яття. Але за ту мить я чітко зрозуміла, чим воно було зумовлене: це була правда, яку я розкрила. Підняла на поверхню, як ті бульбашки в окропі. Я розпалила вогонь і докинула дров.

Розділ 17

Цього тижня дзвінка з дому уникнути не вдалося. Мама телефонувала щонеділі о десятій ранку, без винятків, як парафіяни йдуть до церкви. А сестрі – в неділю ввечері, через її графік роботи. Я запитала сестру, коли ми зустрілися в батьків минулого Різдва, чи мама теж справно телефонує їй щотижня, тримаючи руку на пульсі її життєвих досягнень, і з полегшенням почула ствердну відповідь. У такі моменти я відчувала особливу близькість із сестрою: це був один із небагатьох елементів, який досі нас хоч якось пов’язував. Минулого тижня я ухилилася від розмови з мамою, знайшовши відмовку, що мені потрібно надолужувати прогаяне на вчительських курсах, і вона поставилася до цього з розумінням. Утім, якщо я й цього тижня назву ту саму причину, вона неабияк розхвилюється (я нічого не встигаю? не вмію правильно розставляти пріоритети?) Але іронія в тому, що цього тижня мені справді треба було надолужувати.

Я взяла слухавку тільки-но пролунав дзвінок – краще закінчити з тим чимскоріше, з піднятим забралом:

– Привіт, мам.

– Доброго ранку, Ліє. Як просувається освіта нового покоління?

– Добре. Зараз напружена пора. Наближаються проміжні іспити, тож перевіряю багато підсумкових робіт.

Я взялася прибирати на кухні, акуратно розставляючи на поличках дрібнички Еммі. Я дійшла висновку: під час телефонної розмови з мамою, щоб даремно не витрачати нервову енергію, краще зайняти себе якою роботою. Відтоді, як я полишила Бостон, я відчувала, що вічно мушу перед нею виправдовуватися.

– Ребека теж страшенно зайнята, – сказала мама. – Готує документи на якусь стипендію з шаленим конкурсом. Подробиць не знаю. Може, вона тобі розповідала?

– Ні, нічого мені не розповідала, – відповіла я.

Нехай що казала мама, але вона знала напевне, чим так страшенно зайнята моя сестра. Це було нагадування, аби я більше цікавилася успіхами своєї сестри та намагалася не відставати. Це була мамина позірно невичерпна надія, хоча ми з Ребекою ніколи не мали таких стосунків. Якось, багато років тому, мама вирішила, що суперництво підштовхує до успішності.

Ми з Ребекою цього не схвалювали й натомість так віддалилися одна від одної, що й близько не мали в чому між собою конкурувати.

З віком я нарешті почала розуміти, чому вона на нас так тиснула. Після того як батько пішов, мама виховувала нас сама. Нам із Ребекою було тоді п’ять і вісім років. Він створив десь в іншому місці нову сім’ю, яка мене не цікавить. Друга спроба. А мамі сплачував непогані аліменти, справно надсилаючи чеки аж до мого вісімнадцятиріччя.

Проте виховувала вона нас самотужки. Після розлучення закінчила школу медсестер і подбала, щоб ми завжди були готові самостійно стати на ноги. Щоб ніколи не опинилися в такій ситуації, яку довелося пережити їй самій. Я пам’ятаю про той час небагато, хіба те, що за нами часто доглядала сусідка, проте Ребеці, можливо, закарбувалося в пам’яті більше. Можливо, саме тому вона була трохи цілеспрямованішою, витривалішою та рішучішою. Можливо, вона бачила, якою була наша мама раніше, і не хотіла повторити цей шлях. Можливо, добре пам’ятає її ще до того, як мама взяла долю у свої руки й поперла вперед.

Скільки її пам’ятаю, Ребека завжди була незалежною. Виправдовувала всі мамині сподівання, пішла вчитися на лікаря, блискуче закінчила ординатуру, ніколи не переймаючись, хто б про неї подбав. У неї завжди був запасний план на випадок неприємних несподіванок. Її ніколи не кидав хлопець і не зраджував перед керівництвом. Вона ніколи не залежала від примх інших людей – не жила в когось на розкладній канапі, у напівпідвальному помешканні, на межі нервового зриву.

Мама завжди повторювала, що Ребека практична дівчина, здатна за потреби взятися за розум і досягти бажаного результату. За кризових обставин шукають саме таку.

Я ж, навпаки, завжди була надто вразливою й занадто покладалася на інших. Я дозволяю подіям брати наді мною гору – нехай вирують і розростаються,