Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

— Щоб обійти весь Лофотен, доведеться витратити місяць, не менше. А я намагаюсь показати тобі найцікавіші місця, тому одягайся. Думаю сьогодні дощу ще не буде.

— Куди цього разу? — запитала я, прямуючи в кімнату.

— Ти б хотіла побачити цю красу з висоти пташиного польоту?

Я зупинилась і обернулась, здивовано глянувши на хлопця.

— Що? — здивовано запитав Алекс.

— Ти думки не читаєш, ні? — запитала я. — Тільки нещодавно про це думала.

— От бачиш, я тебе без слів розумію. А ти мене, навіть, на ім’я називати не хочеш, — пробурмотів хлопець, але усміхнувся.

Я гмикнула і швидко обернулась, прямуючи в кімнату. Ти дивись, ледве усмішку стримала. Дідько, він нищить всю мою роботу над характером…

За пів години ми вже прямували… кудись. От сиджу й думаю, що б я робила, якби приїхала сюди одна? Будиночок зняв Алекс, машину орендував він, за кермом він, різні місця знаходить теж він, навіть їсти він приготував… капець.

— Ти хоч відпочиваєш трохи? — раптом запитала я.

— Чому ти про це запитуєш? — здивувався хлопець.

— Я тут подумала… усе на тобі, — трохи повагавшись, відповіла я. — Я тільки їм, сплю й гуляю.

— Дивні речі тобі в голову приходять, Іс, — усміхнувся Алекс. — Я задоволений цією поїздкою. А ще якщо до тебе переберуся, то взагалі ідеально буде.

— Гей! Погляньте на нього, розбігся… — буркнула я.

— Ще скажи, що тобі не спалося спокійно, — гмикнув хлопець.

Я промовчала. А дійсно, нічого такого мені не снилося. І чи снилося взагалі?

— Ти знаєш, що ти міцно спиш? — запитав Алекс. — Біля тебе хоч десятеро демонів пробіжить — ти не почуєш.

— Не бачу в цьому нічого поганого, — відповіла я.

— Тебе так вкрасти можуть, — усміхнувся він.

— Один не потягне. Як мінімум двох потрібно.

— Ти себе недооцінюєш, вогнику.

Ми зупинилися на стоянці. Усе ще було хмарно, та час від часу проглядало сонце. Схоже, дощу не буде.

— Нам доведеться йти вверх майже два кілометри, — промовив Алекс, глянувши на мене. — Витримаєш?

— Невже я схожа на слабачку? — обурилась я й пішла вперед.

— Я не казав, що ти слабачка, вогнику, — промовив хлопець і догнав мене. — Просто запитав. Інакше, мені доведеться тебе на руках нести.

— Розмріявся, — гмикнула я. — Ти не потягнеш. Та й з витривалістю в мене проблем немає.

— Хм… — тільки й видав він і хитро усміхнувшись, узяв мене на руки. — Точно недооцінюєш.

— Ти що робиш, дурню?! Постав мене на ноги, зараз же! — обурилась я.

— Будеш кричати — поцілую, — Алекс зупинився й заглянув мені в очі. Я замовкла. — Навіть не знаю, мені радіти чи ображатись.

— Відпусти мене, — уже тихіше повторила я.

— Ну добре.

Підіймалися ми мовчки. Кожен думав про своє. Особисто я намагалась розібратись у всіх змінах, що встигли зі мною трапитись з того часу, коли до мене причепився Алекс. Звичайно, я шукала підступ у його поведінці. Ось так з’явитися буквально нізвідки й одразу прилипнути намертво. Потім розпитування, зізнання, ця його допомога, підтримка… і жодного підступу. Мені не вірилось, але вчора я власними вухами чула, як швидко билося його серце. Чомусь хотілося йому вірити… і я вірила. Він не такий, як Вінсент…

— Дивись, як нам пощастило. Жодної людини, — задоволено промовив Алекс і одразу ж закрив долонями мені очі.

— Що ти робиш? — нахмурившись, запитала я.

— Не хочу псувати перше враження. Та й дуже хочеться побачити усмішку на твоїх вустах, вогнику.

— Ай, Стюарте…

— Алекс, — перервав мене він. — Обережно, біля лівої ноги камінь. Тепер підніми праву ногу трохи вище. Угу. Так…

За хвилину ми зупинилися. Алекс прибрав руки з мого обличчя, але взяв за руку. Я глянула на нього.

— Мені так спокійніше, — промовив він і усміхнувся. — Тут є звідки падати. Дивись.

Я повернула голову й ахнула. В цей момент, навіть, сонце вийшло з-за хмарини, додаючи яскравості й барвів краєвиду. Сволвер як на долоні.

— Просто слів немає, — тихо промовила я й усмішка сама з'явилася на моєму обличчі. — Як же тут красиво… чому ти поїхав звідси?

— Я був не в тому віці, щоб що-небудь вирішувати, вогнику, — промовив він, дивлячись на мене. — Тобі личить усмішка. Усміхайся частіше, будь ласка.

— Я… подумаю, — промовила я, глянувши на нього. Зробила ще кілька кроків, щоб подивитись вниз. Алекс міцніше стиснув мою руку. — Ти чого? — здивувалась я.

— Висота, Іс, — стурбовано промовив він.

— Я не збираюся кидатися зі скелі… Алексе, — усміхнулась я і всілася на великий камінь.

— Зовсім інша справа, — задоволено промовив хлопець і сів поруч.

— Дещо незвично…