Ретта Кім - Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім

Прокинулася від того, що було надто спекотно і я не могла поворухнутися. Розплющила очі і, по можливості оглянулась, оскільки волосся теж було притиснуте. Ді-і-ідько, а це як так?! Я лежала у своєму ліжку зі Стюартом, що міцно мене обіймав. Через те й душно. Твою ж…

Я ледь втрималась, щоб не вилаятись. Що на мене вчора найшло? Я, напевно, доки жалілася на життя — заснула. А Стюарт, звичайно, скористався цим. Та-а-ак, і що тепер? Я перевела погляд на хлопця. Дуже вродливий… а ще, як не дратує — взагалі лапочка. Світла шкіра здавалася мало не шовковою, аж хотілося її торкнутися. І вії… такі густі й довгі. Не помічала цього раніше. Подумки себе відсмикнула. Ну, і що за думки такі? Але… він дійсно всіляко намагається мене відволікти. Гаразд, нехай спить. Я дуже обережно й повільно прибрала одну руку, потім забрала іншу, що притискала моє волосся, і піднялася з ліжка. Взяла одяг і тихо вийшла з кімнати.

Я дозволила йому себе поцілувати… ба більше, ще й сама відповіла. Браво, Каріссо, сама себе дивуєш. Але він не може мені подобатись! Чи… може? Я все ще думаю про Вінсента, розумію що не забула… але відповіла на поцілунок Алекса. Я була абсолютно твереза і ясно мислила, тобто зробила це свідомо. Виходить, що щось в мені таки заворушилося… ну от Алекс, добивається свого. Якщо так піде далі… він дійсно звабить мене. А потім вічність нагадуватиме про це. Ну гаразд. Поглянемо, чим це все закінчиться.

Я зітхнула й підійшла до холодильника. Час снідати. Гм… а якщо… я заглянула в спеціальне відділення й побачила пакетики з кров’ю. давненько я вже не пила її. Краще зробити це зараз. Дістала один і, знайшовши соломинку, просто запхала її в пакетик. А чого чашки бруднити? Глянула у вікно. Сьогодні хмарно. Схоже, погода вирішила, що з нас вистачить сонечка.

Задзвонив телефон. Добре, що я з собою його прихопила.

— Привіт, Джейк, — промовила я. — Нью-Йорк там ще в хаос не поринув?

— Не завалиться без тебе за тиждень, вогнику, — хмикнув хлопець. — Твій кіт мене ненавидить. Він завжди такий агресивний?

— Дивно... біля Стюарта він мало не на задніх лапках ходив…

— Він був у тебе вдома? — здивувався демон. — Нічого собі… а чому я про це дізнаюся останнім?

— Та так… склалися обставини. Не зважай, — відмахнулась я. Не хочу зараз про це говорити.

— Нічого, ти тільки з’явися в місті — швидко все розкажеш.

— Та куди я від вас дінусь, — зітхнула я.

— Як відпочинок? — поцікавився друг.

— Країна просто шикарна. Стюарт… дратує, як завжди, та я вже адаптувалася. А от Маркс і тут мене дістав.

— Що таке? — напружився хлопець.

— Він хтозна-звідки дістав мій номер телефону. Також він знає, куди я полетіла, і де я зупинилася. Сказав, що хоче поговорити, коли приїду.

— А ти як?

— Нормально. Викричалась учора й попустило.

— Слухай, може, мені йому шию скрутити?

— Не лізь, Джейкобе, чуєш? — серйозно промовила я. Адже він може спробувати допекти демону. — Ти не впораєшся. Він не дарма наближений до верховних. Послухай мене, гаразд? Мені потрібен живий друг.

— Ну, як хочеш. Я запропонував. Якщо що, знаєш, до кого звертатися.

— Дже-е-ейку.

— Гаразд-гаразд. Добре там відпочинь і повертайся. Без тебе нудно.

— Пройшло всього три дні.

— Ну-у-удно, — повторив хлопець і усміхнувся.

— Гаразд. Дзвоніть, якщо що.

— До зв’язку, — промовив Джейк і відключився.

Я тільки встигла покласти телефон на стіл, коли чоловічі руки опустилися на талію, і мене обійняли.

— Ти що витворяєш, Стюарте? — обурилась я, різко розвертаючись до хлопця, і зустрілася з ним поглядом.

— Як же солодко мені спалося, відчуваючи твій запах поруч, — усміхнувся хлопець і обійняв міцніше, не даючи вирватись. — Тобі стало краще?

— Як ми опинилися в такому положенні? — запитала я, нахмурившись.

— Ти заснула у мене в обіймах, — задоволено промовив хлопець. Я відчула дихання на своїй шиї, а він глибоко вдихнув. — А я не зміг втриматись.

— Що. Ти. Робиш? — відчеканила я кожне слово, відчуваючи, як мурашки пробігли по спині. І що за реакція така? Що за маячня?!

— Нічого, — усміхнувся хлопець. — От якщо я тебе зараз вкушу — це вже буде щось, — хитро промовив він.

— Так, Стюарте. Буде тобі зараз "вкушу", — обурилась я, вивільняючись з його рук.

— Я жартую, — розсміявся він. — Може… — його очі хитро зблиснули.

Наступної миті він вхопив потиличника. Може, так всю дурість з нього виб’ю.

— Ну от, знову битися. А могла б і подякувати, — ображено промовив хлопець. — То тобі стало краще?

— Стало… — тихо промовила я, розуміючи, що він однаково почує, і глянула на хлопця. — Спасибі. Ти… дійсно мені допомагаєш.

— Я казав, що стане краще, якщо поділитися з кимось, — усміхнувся хлопець. — Усе, досить поганого.

— Що, ми ще не всюди побували? — запитала я.