Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

другокурсниця з філфаку буде мене, професійного художника, вчити, як писати картину! Мені потрібен образ. Розумієш? Образ! Якщо я пишу Єву з яблуком, то переді мною має бути Єва з яблуком, а не поокремо руки, ноги, голова і… огризок яблука.

– Я ж уже попросила пробачення!

Вона плаче. Їй холодно, стерпли ноги, болить спина, хочеться їсти. А цей навіжений ніби не розуміє, що перед ним не статуя голої жінки, а жива людина. І сам не відпочиває, і їй навіть присісти не дає. «Єво, поверни голову!» «Єво, підніми очі!» «Єво, не опускай руку!» «Єво, не гнися!» Єво!.. Єво!.. Єво!..

Єва похапцем натягає на себе білизну, джинси, светр, накидає наопашки пальто й біжить до дверей. До дідька все: його художню майстерню, його творчий процес, його картину та його самого! До дідька! До дідька! До дідька! Більше ноги її тут не буде! Хай пошукає собі іншу натурницю. Чого він до неї причепився? Хіба на світі більше немає жінок, з яких можна написати біблійну Єву – взірець жіночності?

Він наздогнав її біля гуртожитку. Вкляк на коліна, рвучко обхопив за стан.

– Дівчинко моя! Красунечко! Сонечко! Ясочко! Богине! Не сердься! Пробач дурному! Пробач і зрозумій: коли я беруся за пензель… Це такий стан, такий «накат», що сам про себе забуваєш. Ти мені потрібна! Дуже-дуже потрібна! Без тебе я не напишу цю картину. Ти, мабуть, стомилася і зголодніла? Ну звісно ж! Який же я бовдур неотесаний! Який егоїст! Йолоп! Хамидло! Моя дівчинка від самого ранку нічого не їла, а я… Та котися воно під три чорти те яблуко. Зараз ми зловимо таксі, поїдемо в одне дуже затишне місце, візьмемо їстоньки та питоньки, послухаємо гарну музику. А потім… Потім вирішимо, куди йти. Гаразд?

Ну як можна встояти перед таким щирим каяттям і такою бурхливо зливою пристрасті? Як? Єва кладе руки на його голову, занурює пальці у волосся, погладжує за вухами – він так любить.

– Підведися! Люди побачать…

– Хай бачать. Ти мене простила?

– Ще думаю.

У ресторані неподалік старої частини міста справді дуже затишно. Й Адам – сама галантність. Він елегантно підставляє їй лікоть, спритно відчиняє перед нею двері, знімає з неї пальто, поправляє на плечах волосся, ніжно цілує в тім’я, відсовує і притримує стілець біля столу, подає меню.

– Замовляй, що душа забажає!

Того, що її душа бажає, в жодному ресторані не вибрати й у крамниці не купити. А от тіло мусить підживитися. Вибрала салат із капусти, волинські крученики та чай. Він докірливо похитав головою: «Ну що за студентський раціон?». Притримав за руку офіціанта, який уже взявся записувати замовлення у маленький блокнот.

– Замість салату з капусти – салат грецький, замість чаю – каву по-віденськи, плюс грейпфрутовий сік, телятину по-нормандськи, фаршировані шампіньйончики, тістечко «жіночі примхи», морозиво з шоколадом, келих червоного італійського для дами та чарочку коньяку для мене.

Від вина вона категорично відмовляється, та він наполягає: треба розслабитися, до того ж червоне напівсухе вино корисне для здоров’я.

Адам пустотливий, як хлопчисько. Сипле жартами, намагається розсмішити. Щойно офіціант відійшов, він спритно сповз під стіл, присів навпочіпки й тричі голосно гавкнув. Троє чоловіків, що сиділи в іншому кінці ресторану, дружно повернули голови в їхній бік і засміялися. З кухні вибігла перелякана жіночка в білому чепчику, але не побачила ні собаки, ні якогось порушення громадського порядку, тож махнула рукою і повернулася назад. Єва почервоніла.

– Бракувало тільки, щоб нас до міліції забрали за хуліганські витівки в громадському місці.

– Серденько, це не хуліганство, а спокута гріха. Колись у Луцькому замку так привселюдно перепрошував за свій «пашквіль» шляхтич Іван Журавницький. Чула про такого? Ні? Як майбутній філологині тобі має бути цікаво.

Їй справді було цікаво.

Це сталося чотири століття тому. Якась капоснюща чорна кицька перебігла дорогу між двома невістками поважного роду волинських шляхтичів Журавницьких – Оленою, жінкою Івана, та Ганною, жінкою Олександра, ключника замку. От Іван з Оленою і вибрали такий оригінальний спосіб розправи над Ганною – написали сатиричний вірш, переписали його кільканадцять разів і поприліплювали тістом аркуші з дошкульним текстом на брамі та стінах Луцького замку, а також в інших людних місцях. Усе місто, а мешкало тоді в ньому близько трьох тисяч громадян, читало та від сміху боки рвало. Ганна Журавницька, донька владики Йони Борзобагатого, була жінкою гоноровою. Образу таку прощати не збиралася, поскаржилася до суду. Суд сушив собі голову, як покарати кривдників, адже в Литовському статуті не було статті про відповідальність за вірш. Не страчувати ж за нього. Зрештою вдалося домовитися з обома сторонами та виголосити компромісний вердикт: Іван та Олена привселюдно попросять вибачення, а Ганна та Олександр після цього забудуть про кривду. Перепросини мали відбутися в замку й у дуже цікавий спосіб: «пашквілянти» повинні були залізти під стіл, тричі гавкнути й промовити: «Як пес гавкав, так і ми про тебе, ласкава пані, брехали».

Автори «пашквілю» вибачення попросили, але ворожнеча між сім’ями після цього не згасла. Івана пізніше, чотирнадцять років потому й уже за іншу провину, все-таки стратили, але до того він устиг написати ще кілька віршів, тож увійшов до анналів історії як перший український поет-сатирик.

– То як, серденько, тепер ти прощаєш мене? Точно й остаточно?

– За однієї умови: тебе не стратять, як Івана Журавницького, і ти ввійдеш до анналів