Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Про такий волинський спосіб каяття вона вже чула. Сталося це, щоправда, не в Луцьку, а в Старолісах, і не в шістнадцятому, а на початку двадцятого століття, коли відчайдухи тільки-но проклали собі заробітчанську дорогу до Америки. Поїхав туди й чоловік далекої родички Баскалів Ївги Степанчукової. Повернувся він за чотири роки, а йому назустріч через подвір’я хлоп’я дибуляє – чорняве та карооке, гарнюще, як сама Ївга. «Твоє?» – запитав Дем’ян жінку. А вона – бух чоловікові в ноги: «Моє, серденько, моє». Глянув Дем’ян сердито, взяв її за руку, потягнув до клуні та двері за собою зачинив. Рідня заніміла на подвір’ї – ну все, уб’є Дем’ян зрадницю! Чують – Ївга гавкає: раз, вдруге, втретє. Це Дем’ян так жінку просити прощення по-волинськи змусив. А тоді обійняв її, поцілував тричі, сказав, що прощає, підхопив на руки хлоп’я: «Пішли, синку, до хати татові гостинці дивитися». Жодного разу за все життя не згадав Дем’ян про жінчин гріх і нікому й словом кривим про свою Ївгу обмовитися не дозволив. Кажуть, Ївга дуже вродливою була і Дем’ян до самої смерті любив її так, ніби вони щойно побралися. Отак волиняни колись прощати вміли.

Та якщо навіть страшний гріх зради можна було лише після трьох «гав» забути й ніколи не згадувати, то хіба Єва не може таку-дрібничку Адамові подарувати? За хвилину вона вже й забула про Адамів вибух і свою образу. Їй ще ніколи не було так хороше. Яка божественна музика в цьому дивовижному ресторанчику! Які смачні страви! І який милий, який уважний і веселий Адам! Важко повірити, що всього годину тому він нагадував оголений нерв, до якого не можна було не те, що пальцем, а й словом торкнутися.

– Давно гуляла в парку?

Соромно зізнатися, але Єва ніколи там не гуляла, хіба що пробігала алеями навпростець від центру міста до його історичної частини. Що ж, треба колись починати. Дерева іскряться під яскравим січневим сонцем, наче з кришталю вирізьблені. На ялиновій алеї зграйка жовтих синичок, голодні, мабуть, – підлетіли впритул до людей, тріпочуть крильцями, одна навіть на Адамове плече примостилася. Єва дивується, Адам загадково всміхається і дістає з кишені пальта жменьку соняшникового насіння.

– Я їх тут частенько підгодовую, от вони й звикли, зустрічають мене, як свого. Цікаво, за кого вони нас узагалі мають – такі маленькі та крилаті таких великих і безкрилих? А на дачі в мене цієї зими шишкарі поселилися. Під самими вікнами будиночка сосна росте, от вони й вибрали її для поселення. Всі шишки біля гнізда вже вилущили, тепер із лісу їх приносять і ласують на своїй території. Кумедні такі – він червоний, а вона зеленкувата, між гілками хвої і не вгледиш. І дзьоби в обох загнуті – як у папужки. Хочеш побачити, як шишкарі ними насіння дістають? Тоді гайда на дачу, завтра ж поїдемо, подивимося, чи не закидали вони ще шишками мою халабуду аж до самого комина.

– А як же твоє натхнення? Ти ж сьогодні говорив…

– А хіба пташка завжди тільки в небі літає? Часом вона й на землю опускається, щоб крила перепочили.

Та вранці Адам навіть не згадав про обіцяну поїздку. Повідомив, що запропонували «халтурку». Звісно ж, міг би й відмовитися, відпустку у виробничих майстернях узяв не для того, щоб підробляти. Але доведеться погодитися. Вона здогадалася: вчора в ресторані він витратив увесь свій грошовий запас.

Ще за день в Адама почався «накат»: йому кортіло писати, так кортіло, що ні про що інше не міг думати. Та й треба поспішати – до відкриття виставки залишилося близько місяця. А ця біблійна діва йому спати ночами не дає – являється то в одній кольоровій гамі, то в іншій, то в одній позі, то в іншій, то з яблуком, то без.

– Треба працювати, ясочко! Може, завтра не підеш на заняття і ми раніше розпочнемо? День короткий, а мені потрібне сонячне світло.

Єва враз відчуває холодок під грудьми. Їй стає незатишно й лячно. Взяв би собі іншу натурницю. Судячи з картин, що стоять у загашнику, їх через його майстерню пройшло чимало. Та й зараз… Шлейфи яких тільки парфумів не витають у майстерні старого парубка. Але він і слухати не хоче. Ці тлусті гуски – і Єва? Вона ж із одного-єдиного ребра створена. Ти уявляєш, яка це філігранна робота, яким геніальним майстром був перший на Землі чоловік? А вони… Кожна за всього Адама більша. Ні-ні, його Єва має бути іншою, особливою, такою, якою її не зображував ще ніхто. От, скажімо, Альбрехт Дюрер… Він написав просто жінку, просто гарне тіло з усіма жіночими пропорціями та принадами. Єва Адама Вольського поєднає тілесне й духовне, стане жіночим ідеалом і символом водночас. Він одягне її в шати з довгого волосся кольору стиглого жита. Жито у передчутті жнив – ось-ось із нього на плодючу землю впадуть зернини. Її очі повинні випромінювати еротичну жагу самиці та материнську тривогу за той світ, який вона породить. Убивство їхнього з Адамом сина Авеля другим сином, Каїном, з якого розпочнеться братовбивство на землі… Ненависть і підступність, що запанують між єдинокровними нащадками… Війни і катастрофи, співчуття і милосердя, любов і самопожертва… Чи могла вона все це передбачити або хоча б відчути своєю едемською інтуїцією? А якщо могла, то яким же мало бути її каяття за свій первородний гріх? А може, навпаки, його й не було, того каяття? Може, заради кохання вона вчинила б його знову? Як передати все це в одному погляді? Як нагадати людям, що всі ми сестри й брати, Євині діти?

Кажуть, що художники небагатослівні, бо за них зазвичай промовляє пензель. Адам уміє говорити. Він якимось дивним чином витворює з нічого, із самого лише повітря, із сутінків, із сонячного проміння, із гри світла