Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

та тіні слова й ліпить із них образи так само майстерно, як робить це фарбами на полотні. Єва любить його слухати. Втім, вона любить у ньому все. Все без винятку! Переконувати Адам також уміє. Принаймні себе він переконав, що земну Єву йому послало саме небесне провидіння. Він же навіть не думав іти того зимового вечора на концерт, просто випадково зустрів на вулиці скрипаля, з яким уже сто років не бачився, і той втиснув йому в руки запрошення. А випадкового, як виявляється, справді нічого не буває. Ні-чо-гі-сінь-ко! 3

Насправді їх познайомили сльози.

Молодіжний гурт зі Львова, здається, студентський, виконував джазові композиції та ретро-хіти з репертуару ансамблю Мирослава Скорика «Веселі скрипки». Композитор створив його ще в шістдесятих, повернувшись до Львова після закінчення аспірантури в Москві, де джаз уже відвойовував свої позиції і набував популярності. Пісня «Не топчіть конвалій» підняла на ноги всю залу. Її в місті не просто любили, адже текст до цього першого українського твісту написав уродженець Волині поет Ростислав Братунь. Зала підтанцьовувала під джазові ритми. Ніхто не зважав на сльози дивної дівчини, яка сиділа на передостанньому та напівпорожньому ряду.

Вона завжди намагалася вибрати місце, біля якого було б якомога менше людей. Цього разу пощастило: поруч вільні стільці, ніхто не перемовляється, не перешіптується, не шарудить обгортками цукерок, не кахикає просто у вуха. Не помітила, коли до неї підсів чоловік, який, як він сам зізнався, від початку концерту спостерігав за нею.

– Єво! Чого ти плачеш?

Не зразу зрозуміла, що він звертається саме до неї. Чоловік обережно торкнувся до руки, тоді дістав з кишені джинсів паперову серветку й почав витирати її сльози.

– Що ви робите?!

Вона злякано сахнулася, а тоді здивовано глянула на незнайомця. Років тридцять, коротка щетина, довге волосся, мішкуватий сірий светр. Богема або екс-хіпі…

– Чого ти плачеш, Єво?

– Я не…

– Не треба плакати. Джаз – це музика вільних людей. А вільні люди ніколи не плачуть.

– Так-таки ніколи?

– Ну хіба дуже-дуже рідко. Але не під мелодію твісту «Не топчіть конвалій». Яка ж ти вразлива, Єво! Мене звати Адам. Адам Вольський.

– Я не…

– Так, ти більше не будеш плакати. Обіцяєш?

Як можна пообіцяти не плакати? Хіба вона владна над своїми емоціями? Хіба хоча б одна людина може зарікатися ніколи й сльози не зронити? Пересмикнула плечем, скидаючи з нього його гарячу долоню. Сиділа наструнчена, сторожко зиркаючи в бік дивного чоловіка. Він заважав їй слухати, забирав увагу, підкоряв її, притягував до себе якимось незбагненним магнетизмом. Може, встати й піти, доки ще є сили опиратися? Повагалась і залишилася.

Разом вийшли із зали. У фойє він допоміг одягнутися, і поки вона застібала ґудзики на пальті, зайняв пост по той бік вхідних дверей, на вулиці.

– Чи не погодилася б Єва зайти до майстерні? Це неподалік, біля будинку художника.

– А чи не запізно вже, Адаме, як для першого візиту дами?

Він не наполягав.

– Гаразд. Пропозицію переносимо.

Наступного дня чекав на неї біля філологічного.

– Тепер не пізно. То як?

Майстерня виявилася досить просторою кімнатою, заставленою рамами та підрамниками, коробками з пензлями й баночками з фарбами, якимись плакатами і транспарантами, завершеними полотнами й ескізами. Гола жінка з масивними стегнами та рожевими колінами підозріло дивилася зі стіни на прибулицю, ніби та прийшла захопити її територію.

– Вирішено – я буду писати з тебе Єву.

Він вирішив…

4

У середині лютого вона загрипувала. Несподівано підскочила температура, всього до тридцяти семи з половиною, проте Адам запанікував. Ні-ні, до гуртожитку він її не відпустить, про це не може бути й мови – хто там догляне його Єву так, як він сам? Загорнув, як маленьку дитину, в ковдру, вклав на канапі, напоїв липовим чаєм і помчав до аптеки. З аптеки поквапився на базар по курку, щоб приготувати бульйон, бо це, він переконаний, найперші ліки від усіх хвороб. Роздобув десь півлітровий слоїчок малини, сирої, перетертої з цукром, узявся обдзвонювати знайомих, які могли б дістати кілька лимонів.

Дві дефіцитні цитринки, що аж через треті руки нарешті докочували до художньої майстерні, виявилися вже геть прив’ялими, зморщеними, з нездоровою рудувато-жовтою цедрою. Адам нарікав на дурну радянську торгівлю: це ж треба – усе є, та надійно сховане, відкладене для «своїх», для обраних, і краще зів’яне, зморщиться, засохне, згниє, мохом поросте, на смітнику опиниться, але на прилавок не потрапить і людям просто так, без великого блату не дістанеться. Це ж суперечить не тільки закону економіки, а й здоровому глузду – в усьому світі торгівельники негайно викладають товар на прилавки