Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

– Так, вони обидва вдалися в Кет. Старший – її син від першого шлюбу, а менший – наш спільний. А ти кого маєш?

Подумки подякувала Чижикові за те, що так вчасно повернувся до кабінету.

– Пане Адаме, то ви, виявляється, художник! Той самий Вольський! І жодним словечком не обмовилися. Ну як же це так? Я вирішив, просто однокласник пана Семена. А ви ж легенда! І така скромність… Дуже, дуже приємно, пане Адаме! Але кажуть, що скромність прикрашає людину лише тоді, коли її більше нічим прикрасити. Жартую, жартую. Ви ж розумієте. У вас чеснот і заслуг стільки, що можете дозволити собі ще й скромність. Єво, треба б узяти інтерв’ю – рідко до нашого міста приїжджають такі талановиті земляки. До того ж пан Вольський однокласник пана Косарика. Ах, ти вже знаєш про це? От і добренько. Бачите, які журналісти у нас працюють: кілька хвилин – і вже вся інформація в кишені чи то пак на кінчику пера. Може, колись організували б вашу персональну виставку просто в приміщенні нашої редакції, тобто, гадаю, що вже в редакції пана Семена Косарика? Ви обміркуйте, обміркуйте, пане Адаме, мою пропозицію. А ти, Єво, берися за інтерв’ю!

– Та я б із задоволенням. Тільки ж у мене три незакінчені матеріали й усі термінові. Може, Ліза візьметься?

– Єлизавета? Але ж вона не…

– Впорається, впорається! Ліза дуже здібна дівчина. Здається, вона вже засиділася на інформаціях. Час відпускати кораблика у велике плавання.

– Я готова, Юрію Павловичу! Лише диктофон у столі візьму! – Ліза вискочила з коридору як Пилип з конопель, прослизнула поміж круглим редакторовим животом та одвірком, дістала з шухляди диктофон і подарувала заокеанському гостеві одну зі своїх найпривітніших усмішок.

Чижик здивовано подивився на Єву. Що це з нею? Відмовитися від інтерв’ю та ще й зі своїм давнім знайомим, який прибув аж із самої Америки? Гм… Цікаво, чи не пов’язаний якось її псевдонім із прізвищем цього художника? А це можна було б обіграти. Він уже навіть уявив, як зверстає матеріал – на весь розворот, із виноскою на першу сторінку, із кількома знімками Адама, бажано на тлі знаних нью-йоркських пам’яток, його американської сім’ї та найвідоміших картин. І як читачі будуть дивуватися: Вольська взяла інтерв’ю у Вольського? Гм… А ким вона йому доводиться? Ну нічого, він ще пригадає Євусі цю відмову та ще й при сторонніх, до того ж не яких-небудь сторонніх. Подумала б насамперед про авторитет редактора. Але зараз головне – не опускати хвостика перед такими поважними гостями. Тож він задер його якомога вище і посміхнувся якомога ширше.

– Гаразд, Єлизавето!

Та у знаменитого земляка, виявляється, також обмаль часу, весь нинішній день у нього буквально по хвилинах розписаний.

– О’кей, о’кей! Але іншим разом. Я буду в місті ще три дні.

– Чекаємо на ваш дзвінок, пане Вольський! З нетерпінням чекаємо! Не забудьте, що ми перші запропонували.

Чижик поглянув на Єву так, ніби хотів її дзьобнути. Вона вдала, що не помітила того промовистого погляду, вийшла слідом за Адамом. Уже за вхідними дверима таки запитала.

– Та картина…

– «Єва з яблуком»?

– Де вона? Ти тоді забрав її з собою?

– Звісно, забрав. Вона завжди зі мною.

Авжеж, картину він забрав. А от її залишив. Написана Єва завжди з ним, а жива – за тридев’ять земель, за океаном, за тисячі кілометрів. Невідомо, чи й згадував коли…

– Єво! Що ти наробила?

– Не знаю… Хіба я щось робила? Четверту годину стою на одному місці, як соляний стовп.

– Дурне дівчисько! Яблуко! Де яблуко? Знову згризла? Може, ти вирішила, що моя картина має називатися «Єва з огризком»?

– Ой! Я ненароком… Просто задумалася… Вибач! Зараз… Зараз піду до гастроному й куплю.

– Зараз? Зараз я працюю. А коли Адам Вольський працює, то ніщо – чуєш? – ніщо не повинне відволікати його. Творити – це не бульбу на полі збирати чи дрова рубати. Творчий процес – це… Та що тобі пояснювати? Поки ти будеш блукати крамницями, у мене може зникнути натхнення. Ти розумієш, що таке натхнення? Розумієш, яке воно вразливе, крихке та непостійне? Сполохає його хтось, воно змахне крильцями – і лови зірку в небі рибальським неводом. Купить вона інше яблуко… Ти що ж, думаєш, що художникові згодиться будь-яке яблуко? Та я його, може, аж тиждень шукав, аби було саме таке – за розміром, формою, кольором і…

– На смак?

– До чого тут смак?

– Люблю смачні яблука. От і не стрималася.

– Ти вже тричі не стрималася.

– Каюся. Але якщо твоє натхнення таке полохливе й летке, то, може, поки що малюй мене або змія, а яблуко потім, коли знайдеш таке саме, як те, що я згризла.

– Ні, це неймовірно! Ця