Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

йому зараз не до неї, що слідом за ним чужі йдуть. Та й коли це гострозуба білочка встигла вже написати? Годину тому на її столі ще й кіт не валявся, тільки імпровізована керамічна попільничка, вкрадена у вазона, диміла, поки до шухляди не загриміла. Єва подумки всміхнулася: а ця дівчинка не пропаде!

– Потім, потім, е-е-е… Єлизавето! – відмахнувся Чижевський. Він запопадливо притримав двері, притиснувся спиною до одвірка, втягнув, як тільки міг, викоханого в редакторському кріслі живота й пропустив до кабінету двох гостей.

– Це Єва, Єва Вольська, наш редактор відділу… А це Єлизавета Чернюк і Вікторія Грищук…

Чоловіка, який зайшов до кабінету першим, Єва добре знала. Та й хто ж не знає Сеню Косарика – цю знаменитість місцевого розливу, яка впродовж десятиліття орендує чи не весь телеефір двох областей історичної Волині! Особа він багатогранна: колись викладач фізкультури та перспективний боксер, потім успішний рекетир, а далі – «владелец заводов, газет, пароходов…» і, звісно ж, політик. Бо що ж то за сучасна віп-персона, коли вона досі не прикупила собі якусь хоча б невеличку, хоча б завалящу партійку?

А за Косариком… Ні, у неї, мабуть, галюцинації. Бо цього просто не може бути! Не може – й квит!

Стіна навпроти Єви раптом якось підозріло похитнулася, рама дверей перекособочилася, з прямокутника ставши ромбом, підлога на мить загрозливо піднялася, склалася гармошкою, а тоді опустилася і знову розрівнялася. «Землетрус?!» – промайнуло десь поза свідомістю. І зразу хтось її ж голосом спростував: «Який абсурд! Звідки в нас взятися землетрусу?». Вхопилася за край стола, щоб не впасти.

Як же він змінився! Господи, як же змінився! Коротка стрижка «напівбокс», сріблясто-сиві скроні, елегантний світлий костюм, що так пасує до кольору скронь. А може… Може, це все-таки не він? Може, знову (вже вкотре!) вона помилилася.

– Єва? Вольська?!

Сказав це так, що й не збагнути, що його здивувало більше – ім’я та прізвище чи вона сама? Але впізнав таки, впізнав. Тільки навіщо так пильно, як сорока до кістки, приглядатися до обличчя? Що він на ньому шукає: сліди солоних Євиних сліз чи своїх солодких поцілунків? Ні, це, зрештою, непристойно – так дивитися на жінку, якій уже за…

– Що, так дуже змінилася? – змусила себе невимушено всміхнутися.

– Коси…

Так, вона знає, як він любив її коси. Але що йому до них? На язик просилося щось іронічне, ба навіть саркастичне, дошкульне. Мовляв, якби ж знала, що пан Адам досі їх пам’ятає, то ніколи б і не стригла, і не фарбувала, лише б у любистку купала та розчісувала. Але Чижик не дав і слова мовити.

– То ви, значить, знайомі? Який сюрприз! Яка несподівана зустріч! Чудово! Ой як чудово! Прекрасно! Просто розпрекрасно!

Шеф потирає руки, імітує нестримну радість, ніби сам щойно зустрів свого багатого родича, який пообіцяв переписати на нього солідну фірму в Сполучених Штатах Америки або райський острів на Багамах.

– Так, було колись, – кивнув головою гість.

– То поговоріть, поговоріть. Мабуть, є що згадати. А ви, Єлизавето й Вікторіє, ідіть за мною – покажемо панові Косарикові наші володіння.

Скільки разів вона уявляла цю зустріч! Скільки всього переповіла йому безсонними самотніми ночами, під час їхніх уявних розмов! Скільки обіймала, цілувала, дорікала, знову пригорталася і просила прощення! А тут – наче язика проковтнула.

– Подумати не міг, що ти станеш журналісткою.

– Я також… Навіть наміру не мала. Так сталося…

Вони мовчать. Мовчання затягується, переростає в ніяковість.

– То це ти сватаєш нашу газету? – Єва хапається за першу фразу, яка спала їй на думку.

– Ні! Навіщо мені в Штатах українська газета? Це не той бізнес, на якому можна заробити. Та й тут… Не думаю, що це розумно з економічної точки зору – вкладати гроші у ваш напівзатоплений кораблик. Але Коса… Вибач, ми у школі Семена Косарика Косою прозивали. Він мене півгодини тому випадково побачив біля арт-галереї і запропонував заскочити до редакції, а тоді поїхати в якесь затишне місце. Кажуть, що нічого випадкового не буває. Мабуть, суджено було мені на Косарика наштовхнутися, щоб потрапити до редакції і зустрітися з тобою. Про що це я? Так-так, про Сеньку, про Косарика. Як я розумію, він і не збирається на газеті заробляти, радше навпаки – буде витрачати те, що вже має. Але якщо бізнесменові й політику заманулося йти в депутати… Сама розумієш…

І знову мовчання. Здається, від нього починає загусати повітря, хоч бери його на скибки ріж і маслом намащуй.

– Хочеш побачити моїх бебі?

Він дістає з барсетки шкіряне портмоне, а з портмоне – кольорове фото. Двоє хлопчиків-підлітків стоять пообіч білявої жінки, поклавши руки їй на плечі. У неї високі вилиці, широка посмішка та чіпкий сірий погляд бізнесвумен. Хлопці такі самі біляві, як вона, у світлих сорочечках і з чорними краватками-«метеликами». А позаду них – він. Усміхнений і також із «метеликом».

Колись Адам не любив краваток, просто терпіти не міг – ніяких, ні довгих, ні метеликоподібних. Казав, що вони йому тиснуть і нагадують зашморг на шиї. Тепер, отже, не тиснуть.

– Гарні хлопці! Але на тебе зовсім не схожі.