Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

– У нашого шефа є коханка?!

– Якби ж то коханка. Коханець, Лізо! Коханець!

– Коханець?!

– Та ще й який! Справжній принц заморський: елегантний, чорний, блискучий, на чотирьох гумових колесах і з бібікалкою… Та он же він, уже завертає до редакції. Ой, Лізко! Бачила б ти себе в дзеркалі!

Віка вибухнула сміхом, аж густий чубчик над бровами затанцював.

– Та ну тебе! – Ліза набурмосилась, як горобеня на дощ.

– Шефові зараз лише роману не вистачає! – зітхнула Віка. – Можу закластися, що до нас приїхали чергові покупці. Та не витріщайся ти так! Злізь нарешті з підвіконня! А то скажуть: нащо нам газета з такими журналістками, які замість того, щоб новини містом збирати та статті писати, цілий ранок у вікно виглядають.

– Отакої! Хіба нас мають купити разом із газетою? Запам’ятайте – я не продаюся! Хай-но дадуть Чижикові гроші! Хай тільки дадуть! Заберу свою зарплату, всю до копієчки, зразу за всі місяці, та як дремену – тільки мене тут і бачили.

– Ти отримай спочатку. Ото буде диво – куди там тому здохлому волинському слонові чи повішеному колобкові! Еге ж, Єво?

Єву це скрекотання вже дістало. Та вона мовчки перебирає пальцями клавіатуру й удає, що нічого не бачить і не чує. А що цим двом сорокам скажеш? Найімовірніше, вони й справді розлетяться хто куди, щойно отримають зароблене. Дівчата амбітні, з норовом, по слово до кишені не лізуть, але… Як там говорила ця руденька бестія? «Набридло щоденно підкидати гарячі млинці у пащу ненажерливого паперового дракона». Образно мислить дівчинка!

Вони прийшли до редакції чотири місяці тому – руденька й прудка, як білочка, Ліза та пухкенька й на голову вища від мініатюрної подруги брюнетка Віка. Єва вже звикла до того, що дівчата постійно влаштовують словесні поєдинки, розмахуючи гострими язиками, як фехтувальники рапірами, ніби в такий спосіб відточують власну дотепність і відвойовують кожна свою першість. Перехресні бої зазвичай закінчуються з різними рахунками, але подруги ніколи не виставляють їх напоказ поза редакційним кабінетом. І боронь Боже комусь сторонньому зачепити одну з них – обидві тоді стануть плічо-пліч і підуть на нього маленькою бойовою командою. Єві вони нагадують пальчикову батарейку-акумулятор – із різними полюсами, але єдину та монолітну.

Дівчата минулого року закінчили факультет журналістики місцевого університету, що виник на хвилі масового відкриття приватних аптек, банків, вишів і засобів масової інформації. Аптеки та банки успішно вистояли і, попри те, що їх припадає по три на кожен квадратний метр міської площі, стоять і досі, бо хвороби та гроші невмирущі. Провінційні виші почали падати за принципом доміно, тому що бажаючих поповнювати натовпи дипломованих безробітних значно поменшало. Провінційні ж газети наче в гармошку грають: перед виборами до керівних органів їхні ряди густішають, як військові шеренги перед війною, а після завершення перегонів рідшають. Не згірш гармат б’ють по них і здорожчання паперу, поліграфії та поштових послуг. Та й конкуренція з Інтернет-виданнями і дублювання інформації, якої не так уже й багато на периферійних теренах, не сприяє зростанню тиражів. Тож чимало з них опинилися перед вибором: або скласти крильця і, як підбитий журавель, шугонути згори вниз, або жовтою синичкою примоститися на щедрій долоні якогось багатенького дядечка. Саме така дилема постала і перед їхньою «Ластовицею», якій, найімовірніше, невдовзі доведеться стати ще одним бойовим штиком у чергових міжусобних баталіях грошовитих ділків.

Ліза та Віка цього ще не усвідомлюють. За рік вони, дипломовані та зачаровані, встигли побути «човниками» у сфері купи-продай, побігати кур’єрами на двох відомих фірмах, замельдуватися на біржі праці. Коли нарешті потрапили до редакції, почувалися на сьомому небі від щастя. Але романтичні уявлення про журналістику розбилися вщент, як пляшка іскристого шампанського об залізний борт корабля, – професія виявилася значно важчою і прозаїчнішою, ніж її змальовували викладачі новоспеченого вишу, котрі самі ніколи не працювали в журналістиці, не шукали терміново в номер інформацію, не добиралися за тридев’ять боліт, аж до дідька на роги, по скандальний лист, не… не… не… Примарні сподівання на раптову славу розвіялися, як вишневий цвіт на весняному вітрі. Зароблених грошей молоді кореспондентки ще й не бачили. Тож їхній скептицизм і нелюбов до Чижика можна зрозуміти. Та у дівчат є батьки, які й далі продовжують підтримувати своїх чад. А Єва сама мама. Знали б ці балакухи, коли розпочинається і коли закінчується її робочий день…

За дверима почулося делікатне покахикування. Вочевидь, це шеф намагається попередити, що до кабінету йдуть гості з тієї самої іномарки, на яку він так нетерпляче очікував на розі будинку. Так і є: покашлювання змінює повільне рипіння дверей, і на порозі постає сам Чижик – кругленький, чепурненький, розрум’янений, навіть усміхнений, чого за ним давно не водилося.

– Прошу, прошу, заходьте, панове! У цьому кабінеті працюють наші провідні журналісти, вони якраз усі на своїх місцях.

Провідні журналісти… От блазень хитрющий! Та їх усього троє й залишилося. Але Чижик не був би Чижиком, якби не повихвалявся та не напустив туману на потенційного покупця. Ліза також відчула шаховий хід шефа. Вмить виструнчилася перед ним, як бравий вояк на плацу.

«Невже збирається висловити рішучий протест із приводу від’єднаного Інтернету чи сповістить сумну новину про бідного старожила «джерика», який щойно помер на робочому столі природною смертю від глибокої старості?», – подумала Єва.

– Юрію Павловичу, будете читати мій матеріал?.. – радісно випалила Ліза.

От характер! Бачить же, що