Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

– Сьогодні в нашому лісі слон здох!

Ліза хутко зачинила вікно, руденькою вивіркою переметнулася з підвіконня на стілець, втиснула цигарку в керамічну підставку для вазона й шпурнула ту імпровізовану попільничку разом із недопалком до шухляди. Мить – і голівка з короткою стрижкою в стилі гарсон схилилася над столом, а в руці, трохи присмаленій цигаркою, опинився якийсь позаторішній лист від невідомого читача, перевернутий догори дриґом. Тепер Ліза – сама серйозність і зосередженість. І хай хтось доведе, що вона вже півгодини диміла, як паровоз, і пасла очима вулицю, наче фанатка моди паризький парад моделей. Але ніхто до кабінету не зазирав і нічого доводити не збирався.

– Африканський чи індійський? – байдуже перепитала Віка, не відводячи очей від монітора.

– Хто? – Ліза вже й забула, про що говорила щойно.

– Слон! Той, що сьогодні в лісі здох.

– Волинський!

– А-а-а… Волинські слони такі, вони мають дуже милу звичку – помирати в лісі й то щоранку по одному… Дідько! – Віка востаннє клікнула мишкою і зрештою відштовхнула її від себе. – Здається, мій «джерик» теж здох. Не міг потерпіти вреднющий дідуньо, поки я хоча б свій опус роздрукую. Якщо Чижик за півгодини не заклює мене за незданий матеріал, то це буде сенсація.

Ліза недовго сиділа на місці. Знову скочила зі стільця і вистромила свого гостренького, всіяного рудим ластовинням носика у вікно.

– Сьогодні справді день див і загадок! Мабуть, після трагічної смерті слона ще й колобок повісився. Бо наш дорогий шефуньо своїми персональними нозями кудись потупцяли.

– То от чого ти від вікна здиміла! Шефа злякалася! А як же він пошпацірував – нарешті двома чи й досі всіма трьома? – Віка й собі підвелася, повільно й ніби знехотя. – Ти диви! Вже тільки двома!

– Еге ж, вони собі пішли, а їхня паличка залишилися стояти в куточку, – засміялася Ліза.

– По-моєму, палиця йому як зайцеві стоп-сигнал, про вивих своєї дорогоцінної лапки наш Чижик давно забув і ціпка вже більше для понту носить, щоб лев’ячою головою на ньому почванитися. Чи, може, щоб прилякати нею якусь руденьку бояку-забіяку, яка не хоче план з виробництва рядків виконувати, а тільки за вікно очима стріляє. Але щоб ото шефуньо та без любої коханої машини?! Щоб своїми двома персональними?!

– Кінець світу! – похитала рудим гарсоном Ліза. – Космічна катастрофа й амба земної цивілізації!

– Тьху на тебе, Лізко! Не будь фаталісткою! До чого тут цілий світ, якщо всього лиш один чоловік, не дуже високоповажний Юрій Чижевський, у народі просто Чижик, ухвалив нарешті важливе й давно актуальне для його персони рішення – позбутися свого круглого черевця за надзвичайно ефективною системою ритмічного переставляння ніг?

– Ти справді думаєш, що він відтепер щодня буде ходити пішки?

– Думаю! – Віка стріпнула густим чорним волоссям, що на мить розійшлося віялом навколо голови й знову хвильками вляглося на її повнуватих плечах, і лукаво примружила очі.

Звісно ж, вона сама й на йоту не вірила у власну сентенцію, але їй хотілося подражнити Лізу. А та вже завелася.

– Та швидше динозаври оживуть і заново вимруть!

– Ну-ну!

– Антилопа гну! Пожуй, Віко, полину! Швидше полюси Землі місцями поміняються!

– А шеф все одно буде ходити! – спокійно стоїть на своєму Віка.

– Не буде!

– Буде!

– Не буде!

– Ще й як буде! І знаєш, чому? Бо в редакції вже немає за що бензину купити, щоб машину заправити.

– Ха! Теж мені аргумент, та не про цей момент! На бензин бабки завжди знайдуться – Чижик їх із-під землі своїми гострими пазурчиками вигребе, з духмяного волинського повітря витисне. Бо це потрібно йому. А коли нам знову під’єднають Інтернет? От коли? – Ліза раптом так перехилилася, що ледь не випала через вікно. – Я перепрошую, я дуже перепрошую! У мій попередній текст закралася прикра помилка. Каюся і спростовую неправдиву інформацію: наш пан Чижевський нікуди не пошпацірували – тупцяють ондечки на розі будинку та нетерпляче позиркують на дорогу, навіть окуляри на свій дорогоцінний єгипетський носюнчик-рашпілюнчик посадили, мабуть, на когось дуже-дуже чекають.

– А квіти в руках у нього є?

– Квіти? А навіщо вони йому? – здивувалася Ліза.

– Ну яке ж побачення без квітів…

Віка промовила це так загадково, з таким прозорим натяком, що Лізині сірі очі аж округлилися, а тонкі бровенята вище