Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Під вечір наступного дня знову заявився Модест. На цей раз з великим букетом квітів, шампанським і цукерками від «Рошен». Вона дозволила йому залишитися винятково для того, щоб випробувати себе як жінку, котра знає, як воно має бути. Але, незважаючи на її зусилля і поривання, все скінчилося, як завше — напругою, роздратуванням, на які наклався прикрий здогад, що та сліпуча катастрофа, яка змусила її увірувати в те, що вона — повноцінна жінка, буде унікальною і не повториться вже ніколи й ні з ким… Хіба що з тим бандитом, але шукати його однаково, що шукати смерть.

«Ні, ні! — відбивалася вона від свого намислу, попиваючи чай на кухні. — Просто Модест надокучив мені. Треба спробувати з іншим чоловіком — досвідченим, завзятим. А щоб такий забажав мене, я мушу змінити і вигляд, і поведінку. Стати доступнішою, яскравішою, пікантною, попри чортів дзюбак!»

— Більше не приходь! — заявила вона вранці розімлілому, задоволеному собою бой-френдові. Той обурився, що якась там пиячка з підбитим оком морочить його — розумного, шляхетного, на якого задивляються не лише молоді жінки, але й студентки, й присягнув, що назавжди забуде дорогу до неї, невдячної. Забрався, хряснувши дверима, аж будинок здригнувся, з пакетом, у який вона вночі, передбачаючи його «шляхетну» реакцію, склала речі — шовкову піжаму, щокаті оксамитові капці, лосьйони, дезодоранти, пінки для укладення залишків «кундзєравого» волоссячка, спрей, упаковку зубочисток та улюблену книжку «Міфи давньої Греції». Рося провела його глузливим реготом:

— Прощавай, Аполлоне! Прощавай, мріє юних німф! Зустрінемося на Парнасі! — й подумала: «Слава Богу, що він забрав не лише своє причандалля, але й луну свого по-бабськи писклявого голосу, й запахи своїх дешевих дезодорантів, гострих і нетривких. А той бандит був щедро охляпаний дорогим парфумом — терпким і водночас солодкавим, до якого долучався запах тютюнового диму та чоловічого поту. Цікаво, він сам вибрав той парфум чи дружина йому придбала? Навряд чи такий вовцюга має дружину, а тим паче дітей. Швидше всього, замешкує сам, має гроші, ні в чому собі не відмовляє».

Поглянула на себе в дзеркало й зателефонувала Бількевичу на мобільник.

— Ну, що там? — хрипко відгукнувся він. Видко, «заправлявся» і під час вихідних.

— Романе Тадейовичу! Мене вчора вжалив шершень. Під самим оком. Мушу бігти в поліклініку, бо обличчя, як подушка, й голова терпне!

— Біжи! — невдоволено буркнув начальник. — Але щоб завтра була на роботі!

— Дякую вам! Дуж-же дякую! — проспівала зі сльозою й, запудривши під жовклий синець, побігла в салон краси — змінювати зовнішність.

Вийшла звідтам аж під обід — коротке чепірхате волосся, золотаве на маківці, каштанове на скронях, підчорнені брови, на віях півкіла туші, на щоках — кіло «штукатурки», лискучі вуста (барви карпатського меду), манікюр-педикюр. І подалася в «шопи», за обновами. Придбала там суперяскраву — малиново-синьо-жовту блузку-«кажан» з натурального шовку, білу, незвично коротку — до колін — спідничку, руді туфлі з височенними підборами і зграбну шкіряну торбинку на золотистому ремінці. Оновилася прямо в магазині, й, повертаючись додому, вдоволено відзначила, що чоловіки з цікавістю зиркають на неї — що за курвочка, звідкіля прикотила? Заусміхалася собі: «З тамтого світу, хлопчики, що під кущем у парку!»

Зайшла у бар, замовила собі пляшку пива, й уже за хвилину підсів до неї ведмедкуватий дядько (очі, як маслючки), але вона зігнорувала його загравання, позаяк він хоч і був пристойно зодягнений, проте відгонив потом і дезодорантом за п’ять гривень.

Наступного ранку підхопилася на півгодини швидше, ніж зазвичай, підправила зачіску, забілила «блямбу», підрум’янила щоки, вбрала «циганські» сережки — подарунок бабусі, райдужні обнови, і подалася на службу, як на свято — дивувати колежанок і клієнтів.

Софійка на впізнала її. Крикнула: — Вийдіть! Ми ще не працюємо! — А почувши її голос, заволала:

— Дівчата! Це ж Роська! — і пішло-поїхало: — Що ти з собою зробила? Була дівчина як дівчина, а тепер чупирадло! Вар’ятський колір! Вар’ятська стрижка! Хто тобі порадив так підцигикатися і вбратися, як бамбула? Не гнівайся, Росю, але ти схожа на повію з найдешевшого борделю!

— Справді? — підсміхнулася дівчина. — А мій бой-френд у захваті!

— Модест! Не може бути! — Це Галюня.

— Не Модест, а мій новий кавалір!

— Новий! — Оксанка мало не впала з крісла.

— А Модест? — шепнула Софійка. — Він що, покинув тебе?

— Ха-ха! — реготнула Рося. — Невже я схожа на покинуту дівчину? Це я послала його… до мами назавше! — й подумала: «Як солодко визнавати, що не чоловік мене «послав», а я його!»

— Чому?

— Бо він залегкий для мене! Скупий, а головне — маломожний.

Жіночкам заціпило: «Що ж це діється?! — читалося в їхніх очах. — Носата Роська (мама сконала в тюрмі, а татка хіба що дідько знає) «відстукала» достойному панкові з довгим родоводом, якого дивом запопала і з яким два роки носилася, як жебрак зі шкіряним кейсом! Ще й прилюдно ганьбить його! Розпатякує, який він у ліжку! Похваляється новим… Невже справді знайшла ліпшого?»

Увійшов Бількевич — свіжий, бадьорий, у новому костюмі. Схоже, догодив «лускатій». Зміряв Росю зачудованим поглядом:

— Вау! А казала, шершень поцілував! Обличчя, наче подушка!

— Було як подушка, але після уколів спласкло, і крововилив піджовкнув, — завиправдовувалася Рося, показуючи на «блямбу».

— Еге! — згодився начальник. — Пасує до волосся! — і пожартував:

— Росю, ти в нас тепер, наче «лямпка Ілліча». Можеш гроші рахувати при світлі свого чуба!

Подався у свій кабінет, а жінки, дарма, що в двері ощадкаси вже роздратовано погупували клієнти, кинулися до Росі:

— Хто він? Де ти з ним познайомилася? Старий чи молодий? Тутешній чи турист?

— Мій перевесник. Вчилися разом в універі. Має квартиру у Львові. Працює в «Авалі», — скоромовно збрехала вона й, задерши носа, поцокала до свого бюрка.

Після роботи, щедро на парфумившись і підмалювавши вуста, Рося до потемків «публічилася» містом, шокуючи новим «іміджем» знайомих жінок, заходила в кав’ярні й бари, замовляла каву, пиво, цигарки, пильно, не відводячи