Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

не раз хотілося змести пришляка з канапи, вибігти надвір і довго гасати безлюдними нічними вулицями, а ще краще — кружляти над ними верхи на помелі та цілуватися з вітром. І не думати, що так буде завжди, все життя. Коротке? Довге? Краще нехай воно буде коротким, раз вона нездатна бути жінкою. Просто жінкою, такою, як усі, ба, навіть твариною, бо й найдрібніші тварини щось при цьому відчувають, а вона приречена тупо терпіти ковзьке чоловіче шпортання в собі й прикидатися здоровою, навіть щасливою від того.

Чи було це наругою? О, так! Але ґвалтував її не Модест, вона сама себе ґвалтувала, щоб захиститися від жалких «язичків», щоб не здуріти в холодних обіймах самоти.

А той бандит, хоча й поглумився з неї, зате звільнив її на якийсь час від усіх її тягарів, відкрив їй, що вона — не каліка.

«Якби я знала, хто він, то підійшла б до нього… Щоб плюнути йому в обличчя, а потім подякувати, — обіймаючи подушку, подумала дівчина, і тут же заперечно зашарпала головою. — Ні! Ні! Бракувало тільки, щоб я закохалася в ґвалтівника й душогуба!»

Вранці, коли Рося ще голим-гола валялася в ліжку, заявився Модест. Вона довго не відчиняла йому, а потім здумала побавитися в «пані Олену» й, нап’явши халат, відчинила.

— Що сталося? — заледве перекрочивши поріг, просичав він. Неголений? Без квітки?

Вона демонстративно позіхнула, затуляючи рукою синець на шиї:

— А що мало статися?

— Хто тобі око підбив?

— Шафа. Прийшла додому з забави і не розминулася з нею.

— Росю! — вжахнувся він. — Ти… напилася?

— Ага! — охоче підтвердила вона. — Вперше в житті нахлялася до зелених чортиків. І було мені так приємно, як ніколи. Проте, квартири я дісталася не повзком, а наче не крилах. Бількевич, п’яний, як чіп, відлетів уліво, а я — вправо. І жодна хвороба мене не перепинила.

Модест роздратовано сопнув:

— Не сподівався я, що ти…

«Авжеж не сподівався! Гадав, що я навшпиньки перед ним ходитиму до самої женячки з іншою», — насмішкувато зирячи на нього підпухлим оком, подумала Рося і лінькувато протягла:

— І я не сподівалася, проте… Так сі получило…

Він осудливо зателіпав головою.

«Ми з ним як пара роботів, запрограмованих на «так» і «ні». «Так — ні», «Ні — ні», «Так — так». Він, щоправда, інколи повстає проти матусі, на короткий час, а я не повставала ні проти кого, ні проти чого. Хотіла жити непомітно, неосудно. «Так — так», «Тік — так», «Шур — шур», «Мур — мур»…»

— А слухавку чому не брала?

Вона знову позіхнула:

— Бо наб-рид-ло!

Він аж сахнувся її:

— Що саме?

— Все! Набридло чути від людей, як твоя мамуня паскудить мене! Набридло, що ти — як вуличний кіт: прийшов звідкись і пішов кудись. Набридло це містечко, де п’ють, б’ються, пильнують не себе, а інших! Очортів краєвид за вікном, ощадкаса, павуки, злидні!

— І я набриднув? — уривчасто запитав він.

«Сподівається почути «ні-ні»», — подумала Рося і з насолодою пальнула:

— І ти!

Він збілів:

— Маєш когось?

Вона розсміялася:

— Ще ні. Але матиму! Й не одного!

— Лаштуєшся в турецький бордель? — ущипливо поцікавився він, гадаючи, що любка жартує: глупо, з похмілля.

«А чом би й ні? Це не так страшно, як мені уявлялося», — подумала Рося і запитала:

— Ти можеш запропонувати мені щось краще?

Йому здалося, що він угадав причину її бунту: перезріла-перестояна дівчинка палиться заміж, хоче повсякчас мати його під боком. Сказав примирливо, навіть лагідно:

— Росю, я можу перебратися до тебе, але… без формальності, тому що… пропав мій паспорт. Вже два місяці шукаю. Напевно, мама сховала його в котроїсь зі своїх лизунок.

«Який він смішний! Щоб не сказати дурний! І мене має за дурну. Сподівається від мене обурення, співчуття, а насамкінець — запевнення, що я і далі прийматиму його без формальності», — подумала Рося й турботливо порадила:

— Вироби інший!

— Як це? — розгублено муркнув він.

— Просто! Піди в міліцію і заяви, що в тебе вкрали паспорт. Через тиждень-два отримаєш новенький.

Він збентежився:

— Взагалі-то на Заході інтелігентні люди, що любляться, замешкують разом і без…

— Їдь на Захід! — не дослухавши, відцюкала дівчина.

Модест, відчувши, що може стратити зручну коханочку, сховав пиху в кишеню:

— Росенько, я так скучив за тобою, а ти… Тримаєш мене в передпокої, як чужого, замість того, щоб…

«…і далі терпіти мій безлюбий, слинявий секс», — подумки продовжила Рося і відчинила двері навстіж:

— Бувай, дорогенький! Приходь за два тижні! З паспортом!

Він став схожий на мачок, з якого от-от облетить остання пелюстка:

— Ти… пошкодуєш! — і вибіг з квартири. А Рося, сміючись, («Авжеж, пошкодую! Тільки те й робитиму, що шкодуватиму!») пострибала на кухню. Приготувала собі каву, присмачила її коньяком, виклала на стіл цигарки, які зберігала у найнижчому відділку шафки для посуду, щоб Модест випадково не натрапив на них і не дізнався, що вона покурює на самоті, подумавши при цьому: «Як добре, що він вимівся!»

З насолодою випила каву, без поспіху викурила цигарку і лягла горілиць на канапу, сподіваючись, що тіло згадає своє несамовите переживання кінця життя, кінця світу, яке спізнала з тим, у шкірянці, бо з іншими не відчула нічого, крім огиди. Уявила собі, що один з них стискає їй горло, другий притримує ноги, а той… рвучко, потужно входить у неї. Гарикнула собі його голосом — спраглим, владним: «Ворушися, курво! Лови кайф!» Це було приємно, але не більше. Щоб сталося чудо, потрібний був чоловік — важкий, непогамовний, за плечима якого маячила пані з гострою косою.