Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

очей, розглядала чоловіків, які витріщалися на неї, але ніхто з них не зацікавив її, не запалив у ній бажання віддатися… на пробу.

Додому поверталася парком, з оглядкою, але без страху, час від часу зупиняючись і прислухаючись до звуків сутем’я так, наче вглядала тих. Щоб побачити їхні обличчя чи знову «напроситися»? Чорт його знає!

Три вечора блукала, гуляла, а четвертого дня, під обід, заявилася в ощадкасу така собі Христя — зарічанська пенсіонерка — й, отримуючи переказ від сина, що наймитував у Москві, поскаржилася присутнім на маніяків, які минулої ночі зґвалтували і вбили жіночку з Донецька, що приїхала подихати свіжим повітрям і замешкала в неї («Без задатку, людоньки! На віру!») Знайшов її уранці хлопчина, що виганяв кіз на лучку, при самій річці, у верболозі. Викликав міліціонерів і привів їх до старої. Ті, забравши речі вбитої і всі гроші — п’ять тисяч гривень, навідріз відмовилися заплатити господині за проживання донеччанки, дарма, що сусіди підтвердили, що та замешкувала в неї два тижні.

Клієнти, почувши це, захвилювалися, почали нарікати на міліціонерів, які вміють лише «шмонати» старих людей, а бандитам попускають. Певно, мають з того якийсь зиск, бо якби не мали, то хутко вичислили б їх, адже не в Ною-Йорку живемо, де людей, як піску, а в невеликому місті. Ще й, кажуть, їх троє. Невже нема пса, котрий взяв би слід бодай одного?

Якась бойовита бабуся тут же закликала перепуджених жінок влаштувати (Вже! Негайно!) мітинг протесту перед мерією «проти маніяків і ледачих ментів». Ті з переляку посхоплювалися зі своїх місць («Правду каже! Ходімо!»), аж з кабінету, зачувши галас, вийшов Бількевич і, довідавшись, про що йдеться, показав характер:

— Нагадую всім, що будь-які страйки, мітинги і тому подібні збіговиська без дозволу керівництва є не лише протиправними, але й антидержавними акціями, якщо в них у робочий час беруть участь працівники фінансової установи! Підбурювачів прошу вийти, бо викличу міліцію, а кобіт, які марять маніяками, зайняти робочі місця! І ні пари з вуст, бо я ні з ким патичкуватися не буду! Ні з тобою, Софіє! Ні з вами, Галю! Погляньте на Росю! Вона хоч і збіліла на крейду, але не мітингує, а сидить камінчиком на своєму кріслі, бо знає, що всяк має робити своє: міліція ловити бандитів, а касирка — рахувати гроші.

Всі витріщилися на Росю — зблідлу, отупілу не так від страху, як від сорому за те, що не лише вибачила вбивцям наругу, але й потай від самої себе мріяла про того, в шкірянці…

— Роська, схоже, вибилася в фаворитки! — процідила Орися Галюні, коли Бількевич повернувся у свій кабінет. — Якщо він звільнить Поперчука, а до того йде, будемо мати начальницю.

І запанувала тиша.

До обіду всі зосереджено працювали, обслуговуючи клієнтів мовчком, без поспіху, роздумуючи водночас не так про маніяків, як про Росю: «Ні вроди, ні маєтків, а вифукала Модеста, злигалася з львів’янином, гонорується, язик розпускає, Бількевичу годить. Не дай Бог стане начальницею, в той час, коли я…»

А та, не здогадуючись про це, намагалася впорядкувати свої хаотичні, сплутані думки, які болісно кублилися в тімені й раз за разом переривалися обов’язковими, завченими словами:

«Для мене те, що я спізнала з ним, диво, яке, можливо, ніколи не повториться. А він переживає його з кожною жінкою, яку ґвалтує, і наплювати йому…»

— Додайте, будь ласка, ще десять копійок.

«Ні, він знає, що, мордуючи, дарує… Знає, що, знімаючи з серця жінки щоденні тягарі, навертає її до самої себе. І до Бога? Я поверталася додому брудна, столочена, але мені було легко. Я дякувала Богові… За порятунок від смерті? Ні! За все життя, котре, попри все…»

— Я не прийму таку пошарпану гривню!

«Я вважала, що секс віддаляє людину від Бога, а тоді мені здалося, що я перебуваю до Нього ближче, ніж будь-коли…»

— Бабцю, перекажіть вашій доні, щоб вона сама платила за телефон, бо ви вже не годні. Чуєте?

«Отець Нестор назвав би мої намисли блюзнірськими і не пустив би мене й на поріг церкви. Але ж це правда! Може, винятково моя, проте… Цікаво, що переживає при цьому він сам?»

— З вас тридцять одна гривня і двадцять копійок. Маєте копійки?

«Я впевнена, що ті, задушені, перш ніж відійти, також пережили сліпучу катастрофу».

Подумала й переповнилася лютою заздрістю до кожної жінки, з якою він сексував, і до всіх, з якими ще буде. В той час, коли вона…

— Чого ви кричите? Може, й помилилася, зараз перерахую!

«Я не повинна думати про нього, бо він не людина. І навіть не звір, бо звірі так не поводяться зі своїми самицями і тим паче не вбивають їх після парування. Втім, що я знаю про звірів, про людей, крім цього капарства?»

— Вибачте, я помилилася. Ви переплатили одну гривню і тридцять копійок.

«Він блуд, якому асистують двоє смердючих покидьків. Блуд, який перш, ніж відібрати життя, відхиляє на мить завісу раю… Треба будь-що викрити його й на довгі роки позбавити сатанинського задоволення. А то й назавше».

— Дівчинко, це твоя решта. Дивись, не загуби дорогою!

— Росько, ти йдеш чи не йдеш? — це Софійка.

— В міліцію?

— Яку міліцію? Обідати! Чи, може чекаєш, що Бількевич запросить тебе в ресторан?

— Я не голодна. Вип’ю чаю.

— Боїшся розпастися?

«Боюся? Ні, я вже нічого не боюся. Після роботи піду в міліцію — і будь, що буде. Скажу: найстарший — лідер банди — був у шкірянці, недешевій, бо шкіра м’яка, імпортна. Втім, мабуть, вже перебрався в щось інше, бо степліло. Крупний, міцний, як Бількевич. Голос густий, наче слив’янка. Був «під газком», але не пивним і не горілчаним. Пив коньяк або гарне вино. І найголовніше, на відміну від тих двох, що смерділи не то клеєм, не то оліфою, був напахчений. Парфум — натуральна Франція. Звідки я знаю? Погляньте на