Софі Періно - Дочка Медічі

— Добре сказано! До бою! — Анжу хапається за руків’я свого меча, і я відчуваю, як у горлі застрягає гарячий клубок.

— Краще не битися, а зробити вигляд, ніби ми готуємось до бою,— втручається Д’Омаль.— Те, що вони не очікують нас зустріти, дає нам перевагу. Якщо ми їхатимемо швидко, перетнемо дорогу гугенотам невдовзі після того, як вони почують кроки наших солдатів. Вони не матимуть часу порахувати нас і визначити свою перевагу. Захоплені зненацька, вони навряд чи захочуть нападати.

Начальник охорони киває.

— Я накажу пікінерам бігти на них. Це виглядає досить страшно — нас можуть пропустити.

— Мені не подобається це «можуть»,— констебль хитає головою.

— Мені аж ніяк не подобається така ситуація, але король не хоче відступати, і я з ним погоджуюсь.

Д’Омаль кидає на констебля тріумфальний погляд.

— Ваші величності, я радив би вам їхати в оточенні всіх озброєних чоловіків та великої кількості солдатів на конях. Коли ми проїдемо повз негідників-гугенотів, можна буде стрімко мчати до Парижа.

— Деяких солдатів я залишу, аби вони завадили протестантам вирушити слідом за нами і змусили їх швидше забратися геть,— додає начальник охорони.

Мати переводить погляд із герцога на начальника.

— Мерщій! Треба все підготувати.

Поки солдати готуються, я намагаюсь стримати майже нездоланне бажання кричати. Я підозрюю, що мені це вдається лише тому, що бракує подиху, а не тому, що я маю силу волі. Важкий камінь давить на серце. Мати надто зосередилася на розмові з Карлом і не може втішити мене. Анжу надто збуджений. Проте, коли охоронці короля оточують нас, дехто таки приносить мені втіху. До мене наближається герцог де Гіз. Нахилившись, він каже:

— Ви маєте молитися, ваша високосте, а я маю битися, і колись ми вдвох розповідатимемо про цей день нашим онукам.

Ми рушаємо. Пікінери швидко піднімаються на пологий пагорб, що височіє попереду. Я впевнена, що з вершини нам удасться розгледіти людей Конде. Гадаючи, скільки їх може бути, я так міцно стискаю поводи, що на долонях залишаються подряпини. Пікінери зникають за пагорбом. Я затримую подих. Нічого. З вершини не видно нічого, крім іншого, вищого пагорба. Під час спуску ми потрапляємо в затиснуту між опуклостями западину; поки ми спускаємося, я відчуваю, як у грудях усе обривається, мої руки намертво вчепилися в поводи. Я молюсь, як і просив мене герцог. Молюсь, аби сталося диво: ми опинимось на вершині наступного пагорба й нічого не побачимо: протестанти звернули в інший бік або Божа рука прибрала їх із нашого шляху. Мої молитви марні. Діставшись іншої вершини, всі раптом зупиняються попри те, що жодної команди не пролунало. За сто ярдів від підніжжя низка вершників просувається уздовж дороги.

Я одразу помічаю Конде. У цю ж саму мить чую, як Гіз шепоче: «Коліньї»,— шепоче так, наче це слово має огидний смак.

Два лідери й не менше тисячі воїнів. Вражаюче море коней.

Вдивляючись в обличчя найближчих протестантів, я бачу, що вони теж здивовані. Як і ми, вони витріщаються на нас із роззявленими ротами. Цікаво, чи знають вони напевно, хто ми такі. Чи вгледіли вони короля серед наших рядів?

Різкий наказ. Ми прямуємо вниз. Діставшись рівнини, затримуємось. Ще один наказ. Пікінери опускають зброю, займаючи наступальну позицію, а барабани, які весь цей час мовчали, аби не видати нашу присутність, починають гриміти. Моє серце калатає в одному ритмі з барабанним дробом. Пікінери рухаються хутчіше, наставивши вістря списів у бік ворога. За ними йдуть солдати з мечами в обох руках і невелика кількість кінноти.

Це вирішальна мить для протестантів. Вони атакуватимуть? Чи відійдуть і пропустять нас? Я відчуваю запаморочення і боюсь, що впаду з коня, і мене затопчуть незалежно від того, чим закінчиться протистояння.

Коли стіна списів майже насувається на першу лінію ворожого війська, Конде щось вигукує. Він робить знак рукою, і його люди звертають з дороги, від’їжджаючи праворуч.

Анжу тріумфально кричить. Мати кидає на нього вбивчий погляд, від якого Сена могла би вкритися кригою в серпні.

— Панове,— викрикує вона,— виконуйте ваш обов’язок відносно короля.

Солдати витягають мечі.

— Діти,— веде далі вона,— коли пікінери вирушать навздогін за єретиками, якнайшвидше мчіть уперед. Не зупиняйтесь. Не озирайтесь. А ви, Генріху, не звертайтесь до наших ворогів. Жодних іронічних привітань або гучних образ.

Анжу кривиться, але нічого не відповідає.

Ми з нетерпінням чекаємо на сигнал, проте минає деякий час, доки протестанти звільняють шлях. Коли останні вершники відходять на притоптану траву, Д’Омаль кричить: «їдьмо!». Він пришпорює коня. За ним — Карл. Я підострожую мого коня. Він не в найкращій формі, але підкорюється, рвонувши вперед. «Біжи!» — думаю я. Біжи.

Я люблю верхову їзду — що швидше, то краще,— але в цю мить не відчуваю радості. Свист вітру у вухах і тупіт копит не приносять мені жодного задоволення. Дорожній пил звивається коричневими хмарами щоразу, як кожен утомлений кінь пускається в галоп. Я запитую себе, чи протестанти розвернулися й готуються перейти в атаку, але не дозволяю собі озиратися. Коли ми проїхали близько півмилі, мій кінь уповільнює ходу. Я не можу змиритися з думкою, що мені доведеться відстати. Я знову люто б’ю ногами обидва його боки. Кінь пронизливо ірже й летить стрілою, вчергове пускаючись у галоп, який я не контролюю. Ми мчимо, як вихор, повз інших вершників, доки я не опиняюсь попереду королівської свити. Я чую, як мати гучно кличе мене, й відчайдушно намагаюсь стримати коня, але керувати ним неможливо, тож я лише притискаюсь до сідла. Поступово кінь заспокоюється й переходить у клус, унаслідок чого я нарешті маю можливість його зупинити. Виснажена, я тремчу. Аж тут до мене одночасно наближаються