Софі Періно - Дочка Медічі

наших коней. Поки ми плетемося, немов черепахи, мої думки мчать далеко. Як насмілюються наші переслідувачі загрожувати королю? Вони його піддані, адже він обраний всесильним Богом сидіти на престолі та правити ними. Можливо, я не маю чому дивуватися: це єретики, які не поважають Бога та його Святу Церкву. Чому ж тоді я очікую від них поваги до призначеного Богом правителя?

Після довгих годин у сідлі я все ще напружена: мої нерви та вуха реагують на будь-яку ознаку небезпеки — я трохи заспокоююсь лише тоді, коли не помічаю нічого підозрілого і навколо мене чути лише тупіт безлічі ніг та удари копит по вологій землі. Світає — ніч добігає кінця, але наша подорож не закінчується. Мої ноги болять через тривале перебування в тій самій позі.

Зрештою, ми робимо зупинку в селищі Де Пен. Повернувши коня, я бачу деяких дворян, які їдуть за нашим загоном пікінерів. Їх небагато. Я розглядаю обличчя, але серед них немає Жийони, Генрієтти або Шарлотти. Мене непокоїть, що трапилося з рештою королівської свити. Вони залишились у Мо? Їх уже взяли в полон?

Спішившись, я відчуваю, що у моєму животі бурчить від голоду, і з радістю чую, як вершники наказують принести щось поїсти. Я хочу розім’яти ноги, але не маю бажання наражатися на небезпеку, виходячи за межі нашої живої цитаделі. Тож я обмежуюсь легким тупцюванням неподалік від мого коня. Між тим, герцог де Гіз протискається крізь оточуючих і підходить до мене.

— Як ви? — запитує він.

— Бажаю побачити за обрієм Париж.

— Ми побачимо його до заходу сонця.

— Гадаєте, ми більше не зупинятимемось?

Про таку можливість я не подумала. Відстань від Мо до Парижа — більше п’ятнадцяти льє. Коні можуть витримати таку подорож, але здійснити її за один день у супроводі піхоти — надзвичайне, майже неможливе випробування.

— Як мені відомо, ні.

— А пікінери?

— Ті, хто не зможуть рухатися далі, залишаться позаду.

— Мені здається, ми маємо не так уже й багато солдатів, аби жертвувати кимось.

— Можливо. Але я певен, що їх недостатньо для перемоги, якщо ми дамо протестантам час наздогнати нас.

— Не будьте нудним, немов стара бабця, Гізе,— Анжу обходить мого коня.— Ви розтривожите мою сестру. Для досягнення перемоги нам не потрібні рівні сили, адже у бій вступають браві католики.

— Прошу вибачення, ваша високосте,— мовить до мене герцог.— Я не мав наміру налякати вас, лише пояснював наші дії,— потім, розвернувшись до Анжу, він каже: — Я поділяю ваше прагнення битися у наступній війні, яка неодмінно розпочнеться після змови єретиків. Маю надію, ми вб’ємо багато протестантів, але я волів би вступати в бій із кращими шансами на перемогу і вже після того, як його величність буде в безпеці,— уклонившись на прощання, герцог повертається до свого коня.

Анжу сміється.

— Сподіваюсь, страшні пророцтва герцога не зіпсували вам апетит. Нам пропонують хліб і сир.

Хліб і сир? Після майже восьми годин у сідлі...

Генріх відводить мене до матері, Карла та Марі. Мати роздає жалюгідну провізію. Змерзла та голодна, я пригортаюсь до Карла, аби відчути заспокійливе тепло його тіла. Вельми сумне видовище: притиснувшись одне до одного, представники шляхетного роду Валуа жадібно жують убогий обід. Це засмучує і лякає. Генріх може поводитися самовпевнено, якщо бажає, але ніхто, крім нього, не радіє перспективі зіткнутися з військом протестантів дорогою додому.

Невдовзі після того, як мати наказує нам забиратися в сідло, сонце зникає.

— Невже нам ні в чому не щастить? — з досадою мовить Карл.— Ще й дощить на додачу?

Мати вертиться в сідлі.

— Ваша величносте, я сказала би, що нам дуже щастить. Ми маємо перевагу в часі й поки що не бачили жодного протестантського солдата.

— Пані, ви дивуєте мене! Протестанти переслідують нас незалежно від того, бачимо ми їх чи ні. Це принизливо. Справжнє божевілля. Вони змушують мене почуватися й виглядати дурнем. Присягаюся, вони заплатять за це!

— Вони заплатять, так,— попри оціпеніння, я розпізнаю погрозу, що бринить у голосі матері.— Повною мірою. Ми переслідуватимемо їх скрізь, навіть у власному ліжку, їм не вдасться уникнути покарання за підлу зраду.

— Ви...— відповідь Карла уриває крик.

Ми заклякаємо, а оточуючі нас пікінери розвертаються. «Кіннота!» — лунає шепіт серед завмерлих людей.

Анжу підводиться на стременах.

— Можливо, нам не доведеться переслідувати гугенотів, пані.

Я плачу.

— Контролюйте себе,— відрізає мати.

Я затуляю рота, аби приглушити ридання. Оминаючи пікінерів, начальник охорони наближається до Карла.

— Ваша величносте, наші розвідники вгледіли кінноту гугенотів менше, ніж за півмилі від того великого пагорба. Здається, вони ні на кого не чекають, а рухаються тією ж дорогою, що й ми, але у протилежному напрямку.

— Вони шукають нас,— зауважує мати.

— Шукають, проте не знаходять. З невідомих причин вони не використовують розвідників.

— Вони гадають, що ми перебуваємо в Мо,— припускає герцог Д’Омаль.— Вони не мають підстав запідозрити, де ми є.

Дякувати Богу за маленькі радощі. Що ж можна вдіяти? Сповнена страху, я ледве дихаю.

— Якби ми залишилися в Мо, мали б змогу захистити себе,— похмуро каже Анна де Монморансі.

— Суперечки стосовно нашого рішення ні до чого не призведуть,— мовить мати.— Ми тут. Гугеноти — там. І що тепер?

— Можна відступити. Звернути на іншу дорогу,— вмовляє констебль.

—