Матвій Михайлович Шестопал - Євреї на Україні

[269] Там само, с.497.

[270] ЭСБЕ, т.53, с.163.

[271] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.37.

[272] В.І.Ленін про Україну, К.,1957, с.309.

[273] І.Франко. Твори, т.19, с.630.

[274] І.Франко. Твори, т.5, с.57.

[275] Там само, с.76.

[276] Там само, с.124.

[277] Там само, с.140.

[278] БСЭ, т.24, с.32.

[279] История евр. печати в России, с.234.

[280] С.Ю.Витте. Восп., т.3 с.468 469.

[281] С.Ю.Витте. Восп., т.І, с.228.

[282] Там само, с.429.

[283] Там само, т.3, с.268.

[284] Там само, т.І, с.40.

[285] Там само, с.430.

[286] Там само.

[287] Там само, т.2, с.22.

[288] Там само. с.219.

[289] Там само, с.235.

[290] Там само, с.235, 237.

[291] Там само, с.15.

[292] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.235.

[293] “Основа”, січень 1862, с 45–46.

[294] БСЭ. т.24, с.39.

[295] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.32, с.26.

[296] Там само. т.37, с.257.

[297] Там само, т.38, с.331.

[298] Там само. т.13, с.326.

[299] Полное собрание Законов, изд. 3-е, т.28, № 31008.

[300] БСЭ, т.24, с.73.

[301] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.215.

[302] Там само, т.3, с.328.

[303] Там само, т.2, с.228.

[304] Там само, т.1, с.536.

[305] Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.61.

[306] Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.28, 162.

[307] Там само, с. 53–54.

[308] История евр. печати в России, с.245.

[309] Т.Кичко. Вказ. праця, с.156.

[310] Памяти М.Е.Мандельштама, с.162.

[311] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.149.

[312] СИЭ, т.1, 1961, с.421.

[313] И.Р.Григулевич. История инквизиции, с.252.

[314] К.Маркс. Капитал, т.І, М.,1955, с.754.

[315] Африка. Энциклоп. словарь, т.1, с.67.

[316] “Правда”, 7 марта 1972.

[317] Реакционная сущность сионизма. Сб. материалов, М.,1972, с. 94–95.

[318] Ефименко. Южная Русь, т.2, с. 6–7.

[319] Реакционная сущность сионизма, с.51.

РОЗДІЛ V

У той час, як заможні верстви єврейства почасти емігрували, частково пішли на послуги до російського самодержавства, демократична його частина стала шукати вирішення єврейського питання на шляхах революційної боротьби.

Чорносотенна національна політика царату, який, за словами Енгельса, “перетворив і євреїв у своїх смертельних ворогів”320 штовхала останніх, особливо молодь, до лав революціонерів. Активну участь єврейського пролетаріату в революційній боротьбі високо оцінював Ленін. Він відзначав інтернаціоналізм єврейської культури (ми далі побачимо ціну цього інтернаціоналізму), “її здатність відкликатися на передові рухи епохи” і додавав, що “процент євреїв у демократичних і пролетарських рухах скрізь вищий, ніж процент євреїв у населенні взагалі”.321

Цю останню думку цілком поділяли також найтверезіші політики царської Росії. Так, Вітте у своїх спогадах підкреслює, що “ни одна национальность не дала в России такого процента революционеров, как еврейская. Громадное количество евреев пристало к самым крайним партиям”.322 Або: “Нужно сказать правду, что во время освободительного движения евреи играли выдающуюся роль в смысле раздувания, а иногда и руководства смутою… Факт исключительного участия евреев в смуте и революции остается неоспоримым фактом”.323

За словами Вітте,

“из феноменально трусливых людей, которыми были почти все евреи лет 30 тому назад, явились люди, жертвующие своей жизнью для революции, сделавшиеся бомбистами, убийцами, разбойниками…”324

Реально значення цих слів стане більш зрозумілим, коли нагадати, що російськими революціонерами була фізично знищена велика кількість визначних царських сановників, включаючи й царя Олександра ІІ. Це насамперед прем’єр-міністр Столипін, міністри внутрішніх справ Сепягін і Плеве, міністр освіти Боголепов, московський генерал-губернатор великий князь Сергій Олександрович, генерал-губернатор Фінляндії Бобриков, генерал-губернатор київський, подільський і волинський Ігнатьєв, генерал-губернатор катеринославський, потім пензенський — Александровський, шеф жандармів Мезенцов, головний військовий прокурор Павлов, начальник головного тюремного управління Максимович, градоначальник Петербурга Лауніц і багато інших. У цих актах революційної помсти велика частка належить євреям.

Відомо також, що рух єврейських ремісників і робітників дрібної промисловості в Західному краї, наприклад, на кілька років випередив російський рух, а Бунд був найстарішою соціал-демократичною організацією імперії. Характерною особливістю революційного руху в Росії була висока насиченість робітничих організацій (насамперед їхнє керівництво) єврейським елементом. Серед великої армії бійців загальноросійського визвольного руху бачимо такі імена: Л.Аксельрод, В.Володарський (Гольдштейн), С.Гопнер, Ф.Дан (Гурвич), Р.Землячка (Залкінд), Г.Зінов’єв (Радомисльський), Л.Б.Каменев (Розенфельд), М.Лібер (Гольдман), А.Мартинов (Пікер), Л.Мартов (Цедербаум), Парвус (Гельфанд), И.П’ятницький (Тарсіс), Д.В.Рязанов, Я.М.Свердлов, Ю.Стеклов (Нахамкіс), Н.Суханов (Гіммер), Г.Сокольников (Брилліант), Л.Троцький (Бронштейн), М.Урицький, В.Фігнер, О.Ярославський (Губельман), Я.Яковлев (Епштейн) та багато інших. Усі ці люди — за походженням євреї. Тепер більшість їх мало відома читачеві. А свого часу вони, можна сказати, вершили долю країни.

Першим головою першої Ради робітничих депутатів, що виникла у Петрограді 1905 р., був помічник присяжного повіреного єврей Носар. Для пропаганди він вступив ткачем на фабрику Чешера і там носив прізвище Хрустальова. Рада на чолі з Носарем, за свідченням Вітте, мала “довольно значительную силу, так как его слушались рабочие массы и в том числе рабочие типографий”.325

У лавах європейської соціал-демократії також успішно виступали діячі єврейського походження, зокрема такі з них, як Фердинанд Лассаль, Едуард Бернштейн, Пауль Зінгер у Німеччині, Віктор і його син Фрідріх Адлери в Австрії, Роза Люксембург у Польщі й Німеччині, Лео Франкель в Угорщині і Франції, Доброджану Геря в Румунії тощо. Біля колиски міжнародного робітничого і комуністичного руху стояв Карл Маркс, про якого Енгельс писав, що він був “чистокровным евреем”.326

Водночас повинні пам’ятати, що великий відсоток євреїв, учасників революційного руху у нас і на Заході, пояснювався значною мірою не так справжнім прагненням до революційної перебудови світу, як кон’юнктурними міркуваннями. В одному з листів до Енгельса Август Бебель висловлював занепокоєння тим, що в німецьку соціал-демократичну партію насунуло багато євреїв. 1 грудня 1891 р. Енгельс йому відповів:

“Те, що ти мені пишеш про “товаришів” нового гатунку, які тепер об’являються, дуже цікаво і показово для нинішнього становища. Люди помічають, що ми стаємо “фактором” у державі, висловлюючись рептильною мовою, а оскільки євреї розумніші, ніж інші буржуа, то вони помічають це першими — особливо під тиском антисемітизму — і першими до нас приходять. Для нас це може бути тільки приємно, але саме тому, що ці люди кмітливіші за інших і, так би мовити, наперед призначені і видресирувані віковим гнітом для кар’єризму, до них слід ставитися з більшою настороженістю”.327

Незважаючи на незначну питому вагу євреїв у загальній масі населення країни, кількісно вони довгий час незмінно займали в РСДРП перше після росіян місце. Як свідчить М.М.Попов у своїй історії КП(б)У, в 1907 р. “среди большевиков, делегатов Лондонского сьезда, русских было 78 %, евреев — 11 %, грузин — 3 %, а среди меньшевиков — русских 34 %, евреев 22 %, грузин 28 %