Леся Українка - Том 2

ведмедя шкури хочуть.

Ох! ми бідні сіромахи, Ватажки новітніх часів,

Ні один пост класичний Співом славить нас не буде!

А проте і ми приймали Тяжке лихо! що за дощ Нас напав на тім верхів’ї,

Де пі древа, ні фіакра!

Мовби небо розірвалось, Мовби із цебра, дощ полився! Певне, той Язон * в Колхіді Так не промокав ні разу.

«Парасоля! я дарую Королів аж тридцять шість За одного парасоля!» *—

Я кричав, а дощ нас тюжив.

Змучені на смерть, лихії, Мокрі, наче ті собаки,

Пізно ми вночі вернулись У високу хату відьми.

При яснім огні Урака Там сиділа і чесала Мопса грубого, гладкого,

Та вона його лишила

Помогла мені стягнути Ще й одежу, що пристала Вірно так до ніг і щільно,

Наче щира приязнь дурня.

«Шлафрок! тридцять шість царів За сухий і теплий шлафрок!» —

Я гукнув,— сорочка мокра На мені аж парувала.

Я тремтів, зубами цокав,

Стоячи перед багаттям. Заморочений вогнем,

Хутко впав я на солому.

Спать не міг. Очима блимав І дививсь на тую відьму,

Що сиділа при коминку І роздягненого сина

До грудей тулила. Тут же Товстий мопс, на задніх лапах Стоячи, тримав зручненько У передніх лапах горщик.

Брала з горщика Урака Жир червоний і мастила Свому сину груди й ребра,

Терла шпарко, аж тремтіла.

Терла, мастячи, й співала Стиха пісню колискову,

Тонко так; при тому дивно У печі тріщав огонь.

Наче труп, сухий та жовтий,

Син лежав на лоні в неї;

Мертві, широко розкриті,

Тьмяні, смутні в нього очі.

Чи то справді він умерлий, Тільки матері кохання Та відьомські міцні чари При житті його тримають?..

Сон дивний, мов у гарячці!1 Я безсилий, обважнілий,

Почуття ж при тім дражненні І не сплять, і мучать жахом.

Як душив мене в тій хаті Дух від зілля! Я все думав, Голову сушив, де чув я Пах такий? Даремне думав.

Як той вітру плач в каміні Поривав мене! мов стогін Грішних душ без покаяння —

По знаку мені той стогін.

Та найгірш мене дражнили Ті набиті клоччям птахи,

Що над ліжком на полиці В головах в мене стояли.

Тихо, страшно ворушили Крилами і нахилялись,

І дзьобами все кивали,

Наче довгими носами.

Ах! де я носи такії Бачив? В Гамбургу, здається,

Чи на вулицях франкфуртських? Спогад прпкро-невиразний!

Врешті я зовсім знемігся,

І тоді, замість безсонних Мрій непевних, обгорнув Сон мене міцний, здоровий.

І мені приснилось, наче З хати раптом стала зала,

В ній високії колони Та блискучі жирандолі.

Невидимії музики Грали там з «Robert le Diable» *

Соромні танки черничі,

Сам-один я походжав там.

Аж зненацька розчинились Двері широко, й вступили Урочистою ходою Надзвичайно дивні гості.

Все ведмеді та привиддя!

Всяк ведмідь, на задніх лапах Виступаючи, провадив Марище в смертельній шаті.

Отакі цікаві пари Стали вальця витинати Скрізь по залі. Вид цікавий!

Страх і сміх було дивитись!

Бо ведмеді нерухмані Аж потіли, щоб поспіти Так, як ті привиддя білі,

Що кружляли прудко й легко.

Без спочивку метушились Тії звірі бідолашні,

А сопли, аж заглушали Баса грубого в оркестрі.

Часом штовхалися пари,

І тоді ведмідь привиддю Неуважному давав Виспятка ногою в спину.

В заметні бувало часом,

Що ведмідь зривав намітку З голови своєї пари;

Раптом череп одкривався.

Коли се втяли дрібніше Гучні сурми та цимбали, Загриміли бубни дужче,

Почалася галопада.

Та мені се пе доснилось,— Бо якийсь ведмідь-незграба Наступив мені на ногу,

Тут я скрикнув і прокинувсь.

XXII

Феб у сонцевім візочку Поганяв огнистих коней,

І якраз до половини Свій небесний шлях проїхав,—

Я ж лежав у сні і мріяв Про ведмедів та нривиддів,

Що спліталися химерно В неподобні арабески.

Уполудні я прокинувсь І побачив, що я сам.

Господиня і Ласкаро Рано вибрались на влови.

У хатині зоставався Тільки мопс. Перед багаттям Він стояв над казаном І тримав у лапах ложку.

Знати, вивчений був добре Не давать збігати юшці,

А мішать її хутенько І чистенько шумувати.

Чи й мене зачарували?

Чи мені гарячка й досі Палить мозок? Власним вухам Я не вірю,— мопс говорить!

Так, говорить, ще так мило Закида по-швабськи; стиха, Мов затоплений у думах Та у мріях, промовля вій:

«Ох, поет я бідний швабський! * На чужині мушу з туги Пропадать заклятим мопсом Над відьомським казаном.

Ох, яке гидке злочинство Тії чари! як трагічно Доля склалась: людське серце Я ношу в собачій шкурі!

Ох, коли б же був я дома,

Там Карл Майєр, там і любі, Рідні, жовті пташенята,

Там же добра юшка з м’ясом!

А тепер я гину з жалю...

Та коли б хоч дим побачить,

Що встає понад Штуккертом *

В час, як локшину там варять!»

Вчув я те — і жаль глибокий Обгорнув мене; я хутко Скочив з ліжка, при комині Сів і мовив чуле слово:

«О співець, як ти попався У відьомськую хатину?

За що так немилосердно Ти обернутий в собаку?»

Тут він радісно покликнув: «Отже, значить, не француз ви? Німець ви і зрозуміли Мій самотній монолог?

Ох, земляче, от в чім лихо:

Келле *, радця при посольстві,

Як в шинку при люльці й пиві, Мав дискусію зо мною,

Кожний раз звертав на тему,

Що культура дістається Лиш в мандрівках, що і сам він В чужині її набрався!

Я тоді й собі наважив Трохи ноги розім’яти,

І, як Келле, щонайвищих Світських звичаїв набратись.

Попрощався з рідним краєм І культури здобувати Я подався в Піренеї,

До Ураки в сюю хату.

Дав мені листа до неї Юстін Кернер *, я ж не думав, Що мій друг до сеї відьми Мав відносини інтимні.

Прийняла мене Урака Приязно, та хутко з жахом Я побачив, як та приязнь На палку жагу змінилась.

Так, стидка, бридка загара Спалахнула в грудях в’ялих У розпусної нікчеми,—

Спокусить мене хотіла.

Я ж благав її: мадам,

Ох, простіть, я не фривольний Гетеанець, я належу До моїх поетів швабських.

Наша Муза єсть моральність, Має товсті шкуратяні Ногавиці. Пошануйте Ви мою невинність чисту!

Хто з поетів має розум,

Хто фантазію, хто тільки Стиль палкий, але моральність Маєм ми, поети швабські.

Се ж бо наш єдиний скарб! Не беріть його,— моральний, Релігійний плащ убогий Наготу мою вкриває!

Так я мовив; іронічно Усміхнулась жінка, потім З омели взяла гіллячку І мене торкнула нею.

Зараз я почув холодне Прикре почуття, неначе Шкуру