Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— У цій справі, — пояснювала Менчу Серхіо, — є два типи людей, голубе: ті, хто малюють, і ті, хто заробляють гроші… І дуже зрідка це ті самі люди, — вона глибоко зітхала, схвильована юністю співрозмовника. — А ви, молоді митці, такі-от біляві, такі чарівні, — галерейниця нишком обпекла Сесара уїдливим поглядом. — Такі апетитні.

Сесар визнав за необхідне поволі повернутися з далекої далини, де щойно перебував.

— Не слухай, мій юний друже, цих голосів, що отруюють твій золотий дух, — проказав він неквапно й похмуро, начеб висловлював Серхіо не пораду, а співчуття. — Ця жінка мовить зміїним язиком, як і всі вони, — він подивився на Хулію, поцілував їй руку й уточнив. — Перепрошую. Майже всі.

— І хто це каже! — Менчу скривила губи. — Наш доморощений Софокл. Чи то був Сенека?.. Я маю на увазі того мудрагеля, котрий мацав юнаків, посмоктуючи цикуту.

Сесар глянув на Менчу, зробив паузу, щоб знов ухопити нитку розмови, й, відкинувшись головою на спинку дивана, театрально заплющив очі.

— Шлях митця — я кажу це тобі, мій юний Алківіаде, чи краще Патрокле, а може, Серхіо… — Шлях митця — це подолання одна по одній перешкод, поки нарешті йому не пощастить зазирнути всередину себе самого… Важке завдання, якщо поруч немає проводиря Вергілія… Розумієш цю тонку параболу, хлопчику?.. Саме так митець урешті-решт пізнає вільні радості найсолодшої втіхи. Його життя стає чистою творчістю, і йому вже непотрібні мізерні зовнішні чинники. Він далеко, дуже далеко від решти подібних до нього, але жалюгідних створінь. Відтепер у ньому живуть простір та зрілість.

Почулося кілька глузливих оплесків. Спантеличений Серхіо усміхнено позирав на присутніх. Хулія розсміялася.

— Не звертай на нього уваги. Всі ці сентенції він, поза сумнівом, у когось запозичив. Він завжди гак лукавить.

Сесар розплющив одне око.

— Я знуджений Сократ. І з презирством відкидаю твої звинувачення у плагіаті, чи то пак запозиченні чужих цитат.

— Насправді це дуже кумедно, — звернулася Менчу до Макса, котрий похмуро слухав їхні теревені, і взяла в того сигарету. — Припали-но її мені, мій кондотьєре[16].

Епітет загострив ворожість Сесара.

— Cave canem[17], молодий здорованю, — звернувся він до Макса, і, мабуть, лише Хулія зрозуміла, що canem латиною може стосуватися як чоловічого, так і жіночого роду. — Історичні дані свідчать, що найбільше кондотьєри повинні стерегтися тих, кому служать. — Сесар глянув на Хулію і жартівливо посміхнувся: алкоголь почав діяти і на нього. — Буркгардт[18], — пояснив він.

— Спокійно, Максе, — мовила Менчу, хоча Макс начебто зовсім не нервував. — Бачиш? Це навіть не його слова. Він напинає на себе чужий терновий вінець… Чи то лавровий?

— Бузковий, — засміялася Хулія.

Сесар скрушно подивився на неї.

— Et te, Bruta… [19] — він обернувся до Серхіо. — Ти розумієш увесь трагізм цього питання, Патрокле? — Антиквар відпив великий ковток джину з лимоном, а тоді драматично озирнувся довкола, мовби шукаючи дружнє обличчя. — Не знаю, що ви маєте проти чужих лаврів, мої любі… Насправді, — подумавши, додав він, — будь-які лаври певною мірою чужі. Чистої творчості не існує; хоч як це прикро, я змушений повідомити вам цю сумну новину. Ми не є, чи то пак, ви не є, адже я не творець… І ти також, Менчу, моя кралечко… Може, ти, Максе… не дивися на мене так, знадливий condotiero feroce [20], може, ти — єдиний з-поміж нас справжній творець… — Він стомлено й граційно махнув правою рукою, мовби демонструючи в такий спосіб, як остобісіло йому все, навіть власні докази, і ніби ненароком зупинив її зовсім близько від лівого коліна Серхіо. — Пікассо — хоч як прикро згадувати мені цього блазня — це і Моне, і Енгр, і Сурбаран, і Брейгель, і Пітер ван Гюйс… Навіть наш приятель Муньйос, який зараз, напевне, схилився над шахівницею, намагаючись приборкати своїх примар і водночас звільняючи нас від наших, — це, власне, не Муньйос, а Каспаров, і Карпов, і Фішер, і Капабланка, і Пол Морфі, і середньовічний майстер Руй Лопес… Усе являє собою різні фази тієї самої історії, а можливо, це історія повторює сама себе; тут я не надто певен… А ти, чарівна Хуліє, стоячи перед нашою знаменитою картиною, замислювалася над тим, де ти є — всередині її чи зовні?.. Авжеж. Ну, звісно, замислювалася, бо я знаю тебе, принцесо. І знаю, що ти так і не знайшла відповіді. — Він засміявся, але якось невесело, й обдивився їх усіх по одному. — Насправді, діти мої, парафіяни мої, всі ми — одне шляхетне військо. Нам вистачає зухвалості намагатися розкривати таємниці, які насправді є загадками наших власних життів. — Він підняв свій келих, наче виголошуючи тост, ні до кого особисто не звернений. — А це, якщо добре зважити, має свій ризик. Це наче розбити люстро, аби побачити, що там є за шаром амальгами… Ну що, мої любі, вас дрижаки ще не хапають?

Була друга година ночі, коли Хулія повернулася додому. Сесар і Серхіо провели її до під’їзду й наполягали на тому, що мають піднятися разом із нею на третій поверх, проте вона не дозволила їм цього зробити й, поцілувавши на прощання кожного, почала підніматися сходами — повільно, раз по раз тривожно озираючись. А дістаючи із сумочки ключі, доторкнулася пальцями до холодного металу пістолета й заспокоїлася.

Хай там як, а повертаючи ключ у дверній щілині, вона із подивом усвідомила, що взагалі-то сприймає все напрочуд спокійно. Вона відчувала справжній, конкретний страх, і, щоб збагнути його масштаби, зовсім не потребувала дару абстрагування, як зазначив би Сесар, пародіюючи Муньйоса. Однак цей страх не викликав ані принизливого розпачу, ані бажання втекти. Навпаки, він наче просотувався крізь напружену цікавість, до якої домішувалися чимале зухвальство та виклик. Ба навіть гра — небезпечна й збуджуюча. Як тоді, коли вона вбивала піратів у Країні Ніколи й Нізащо.

Вбивати піратів. Вона змалку звикала до смерті. Першим її дитячим спогадом був батько, який нерухомо, із заплющеними очима лежав у спальні на ліжку, а довкола якісь похмурі серйозні люди розмовляли стиха, наче боячись його розбудити. Хулії було шість років, і це незрозуміле й урочисте дійство залишилося в її пам’яті назавжди пов’язаним із образом матері, котра навіть тоді — уся в чорному і ще більш неприступна, ніж зазвичай, — не зронила жодної сльози; а ще з дотиком її сухої владної руки, що підвела дочку до небіжчика, змушуючи востаннє поцілувати його в чоло. Саме Сесар —