Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

тільки тоді він був значно молодший — підхопив опісля дівчинку на руки й відніс до сусідньої кімнати, подалі від сумної церемонії. Сидячи у нього на колінах, Хулія дивилася на зачинені двері, за якими кілька працівників похоронної служби готували труну.

— Він не схожий сам на себе, Сесаре, — проказала вона, стримуючи ридання. «Ніколи не плач», — постійно напучала її матір. Це, наскільки пам’ятала Хулія, був єдиний урок, який та їй дала. — Тато не схожий сам на себе.

— Це вже не він, — почула вона у відповідь. — Твій тато пішов до іншого місця.

— Куди?

— Байдуже куди, принцесо… Він уже не вернеться.

— Ніколи?

— Ніколи.

Хулія замислилася, по-дитячому набурмосившись.

— Я не хочу більше його цілувати… У нього холодна шкіра.

Сесар якийсь час мовчки дивився на неї, а тоді міцно обійняв. Хулія пам’ятала тепло його рук, легкий аромат шкіри та вбрання.

— Коли тільки захочеш, можеш прийти й поцілувати мене.

Хулія не могла пригадати, коли дізналася, що Сесар гомосексуаліст. Мабуть, вона усвідомлювала це мало-помалу, завдяки чи то якимсь незначним деталям, чи то інтуїції. Одного дня — їй тоді виповнилося дванадцять років — одразу після школи Хулія зайшла до антикварної крамниці й завважила, як Сесар погладив по щоці якогось юнака. Тільки це: короткий дотик кінчиками пальців, і все. Юнак пройшов повз Хулію, посміхнувся їй і зник. Сесар саме закурив сигарету й довго дивився на дівчинку, перш ніж заходився заводити свої годинники.

Кілька днів по тому, бавлячись фігурками роботи Бустеллі, Хулія запитала:

— Сесаре… Тобі подобаються дівчата?

Антиквар сидів за письмовим столом і гортав свої книги. Здавалося, він не почув запитання. Та невдовзі підвів голову і спокійно уп’явся блакитними очима в очі Хулії.

— Єдина дівчина, яка мені подобається, це ти, принцесо.

— А інші?

— Які інші?

Жоден із них не зронив більше ні звуку. Але того вечора, перед тим як заснути, Хулія думала про слова Сесара й почувалася щасливою. Ніхто не відніме його у неї; такої небезпеки не було. І він ніколи не піде далеко, туди, звідки не повертаються, як не повернувся тато.

Потім настали інші часи. Часи розповідей у золотавому освітленні антикварної крамниці: молодість Сесара, Париж та Рим перемішалися в них з історією, мистецтвом, книгами та пригодами. А ще спільні міфи. «Острів скарбів», що читався розділ за розділом серед старих скринь та поржавілої зброї. Бідолашні сентиментальні пірати, які в місячні ночі на Карибському морі відчували, як лагіднішають їхні кам’яні серця, коли вони згадують своїх старих матерів. Адже й пірати мали матерів, навіть такі непроторенні негідники, як відомий своєю жорстокістю Джеймс Гак, котрий, проте, наприкінці кожного місяця надсилав кілька іспанських золотих дублонів, щоб полегшити старість жінці, яка спородила його на світ. А між цими історіями Сесар діставав із якоїсь скрині пару старих шабель і втаємничував Хулію у фехтувальні прийоми флібустьєрів, показуючи положення «до бою» та відступ, різницю між колючим і ріжучим ударами, а ще навчав, як правильно кидати абордажний гак. Він діставав також секстант, щоб вона вміла орієнтуватися по зорях. І стилет зі срібним руків’ям роботи Бенвенуто Челліні, котрий, окрім того що був злотником, пострілом із аркебузи вбив бурбонівського офіцера під час грабування Риму. І жахливий кинджал — довгий та фатальний, — що ним паж Чорного Принца добивав повалених на землю французьких лицарів, устромляючи його в прорізи в їхніх шоломах під час битви біля Кресі…

Минули роки, і Хулія подорослішала. Тепер уже Сесарові доводилося мовчки вислуховувати її зізнання. Перше кохання в чотирнадцять років. Перший коханець у сімнадцять. У таких випадках антиквар слухав її мовчки, тримаючи свої думки при собі. Лише щораз наприкінці посміхався.

Хулія ладна була віддати будь-що, аби тільки цієї ночі бачити перед собою його посмішку, яка додавала їй хоробрості й водночас позбавляла події значущості, надавала їм їхнього справжнього виміру в круговерті світу й неспинному плині життя. Однак Сесара поруч не було, тож вона мусила протистояти їм сама. Як часто повторював антиквар, ми не завжди маємо можливість обирати товариство чи долю.

Вона приготувала собі склянку горілки з льодом і, посміхнувшись, заклякла в темряві перед роботою ван Гюйса. А ще — і Хулія мусила це визнати — їй здавалося, буцімто, якщо й скоїться якесь лихо, то з кимось іншим. «З головним героєм ніколи нічого не трапляється, — згадала вона, зробивши ковток, і кубик льоду вдарився об її зуби. — Вмирають тільки інші — другорядні персонажі, як оце Альваро». Вона чудово пам’ятала, що пережила вже сотню таких пригод і завжди виходила сухою з води, дякувати Богові… Чи кому? Чортові?

Хулія глянула на своє віддзеркалення у венеціанському люстрі: ще одна тінь серед інших тіней, бліда пляма обличчя, невиразний обрис, великі темні очі — Аліса визирала зі свого Задзеркалля. Потім вона подивилася на картину ван Гюйса — в намальоване люстро, де відбивалося інше, венеціанське: у відбиття відбиття відбиття. І знову відчула запаморочення й подумала, що о цій порі дзеркала, картини та шахівниці зле жартують з уявою. А може, просто час і простір стають зрештою всього-на-всього відносними, а отже, зневаженими поняттями. Дівчина зробила ще один ковток, і кубик льоду знову вдарився об її зуби, а в неї виникло відчуття, що варто простягнути руку, і вона зможе поставити склянку на вкритий зеленою скатертиною стіл, якраз туди, де містився прихований напис, — між незрушною рукою Роже Араського та шахівницею.

Вона наблизилася до картини. Беатріса Остенбурзька, котра сиділа з опущеними очима біля стрілчастого вікна, поринувши в читання книги, що її тримала на колінах, нагадувала Хулії Богородиць, якими їх зображали доренесансні фламандські художники: із зачесаним назад білявим волоссям, туго зібраним на голові під майже прозорим очіпком. Біла шкіра. Урочиста й відчужена у своєму чорному вбранні, такому відмінному від зазвичай яскраво-червоних, типових для Фландрії суконь із шерсті, коштовнішої за шовк та парчу. Чорний колір — тепер Хулія чудово це розуміла — символізував жалобу. Це був чорний колір удівства, в який Пітер ван Гюйс, геніальний любитель символів та парадоксів, одягнув її. Але вдівства не по чоловіку, а по вбитому коханцю.

Овал її обличчя був тонким, досконалим, а схожість із ренесансними Богородицями підкреслювалася кожним нюансом, кожною деталлю. Однак це була не італійська Богородиця з тих, що їх зобразив Джотто, — господиня, годувальниця і навіть коханка, і не французька — матір та королева. Це була Богородиця буржуазна — дружина шанованого синдика чи дворянина, якому належали розлогі рівнини із замками, хуторами, річками та дзвіницями — на кшталт тієї, що височіла