Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Венеції, Марракеші чи Каїрі, кожна з цих історій еволюціонувала власним осібним шляхом. Уже доволі довге й напружене життя Сесара (Хулія чудово це знала) було ланцюгом захоплень, розчарувань, зрад, але й прикладів вірності, про які він у хвилини відвертості розповідав їй з дивовижною делікатністю, так само дещо відчужено і тим самим іронічним тоном, за яким старий антиквар зазвичай сором’язливо приховував свої найінтимніші почуття.

Він здалеку посміхнувся їй. «Моя улюблениця», — нечутно проказали його губи, коли, поставивши келих на столик, Сесар підвівся, простягаючи до неї руки.

— Як вечеря, принцесо?.. Мабуть, це було жахливо, адже «Сабатіні» вже не той, яким був колись… — Він скривив губи, а в його блакитних очах спалахнули злостиві вогники. — Усі ці вискочні — чиновники та банкіри зі своїми кредитками та ресторанними рахунками, які сплачує фірма, — зрештою занапастять геть усе… До речі, ти знайома з Серхіо?

Хулія була знайома з Серхіо і завжди, спілкуючись із приятелями Сесара, помічала, як вони бентежаться в її присутності, не розуміючи справжньої природи стосунків, що пов’язували антиквара з цією вродливою спокійною дівчиною. З першого ж погляду вона упевнилася, що принаймні сьогодні із Серхіо ускладнень не буде. Юнак видався їй чутливим, розумним і не ревнивим; до того ж вони вже бачилися раніше. Через присутність Хулії він лише ніяковів.

— Монтегріфо спробував зробити мені одну пропозицію.

— Дуже люб’язно з його боку, — Сесар, здавалося, з усією серйозністю поставився до цієї ситуації і, поки вони всі разом сідали за столик, докинув: — Але дозволь запитати тебе, як казав старий Цицерон, qui bono[14]… Кому це вигідно?

— Звісно, йому. Правду кажучи, він хотів мене підкупити.

— Молодець Монтегріфо. І ти йому це дозволила? — Кінчиками пальців антиквар доторкнувся до губ Хулії. — Ні, люба, не відповідай одразу, дай мені трохи насолодитися цією чарівною непевністю… Сподіваюсь, пропозиція була принаймні розважливою?

— Непоганою. Здається, роблячи її, він подбав і про себе.

Сесар очікувально-глузливо облизнув губи.

— Це схоже на нього: спробувати одним пострілом поцілити двох пташок… Він завжди був надзвичайно практичною людиною. — Антиквар напівобернувся до свого білявого компаньйона, мовби радячи тому берегти вуха від деяких прикрощів повсякденного життя. Тоді хитро глянув на Хулію, ледь не тремтячи в передчутті очікуваної втіхи. — І що ти йому відповіла?

— Що я все обміркую.

— Ти просто богиня. Ніколи не слід спалювати кораблі… Чуєш, любий Серхіо? Ніколи.

Юнак скоса глянув на Хулію, а тоді знову занурив ніс у коктейль із шампанським. Хулія — і в тому не було жодного збочення — уявила, як він стоїть голий у напівтемряві спальні антиквара, гарний і безмовний, наче мармурова статуя, із пасмом білявого волосся на чолі, випнувши те, що Сесар, запозичивши цей евфемізм, здається, у Кокто, називав золотим жезлом або якось так, готовий угамувати його в antrum amoris[15] свого літнього візаві, а можливо, навпаки, літній візаві заволодів печерою юного ефеба. Хоч якими близькими були вони із Сесаром, Хулія ніколи не розпитувала того про такі подробиці, а проте іноді її мучила трохи нездорова цікавість. Вона скоса глянула на такого чепурного та елегантного Сесара — в білій сорочці, із синьою в червону цяточку шовковою шийною хусткою, з трохи закучерявленим за вухами та на потилиці волоссям — і вже вкотре запитала себе: в чому полягає особливий шарм цього чоловіка, який — попри те, що йому вже за п’ятдесят — усе ще зваблює таких-от молодиків, як Серхіо? «Певна річ, — сказала вона собі, — в іронічному блиску блакитних очей, в елегантності жестів, відточених із покоління в покоління добрим вихованням, у тій неквапній прихованій мудрості, що ніколи не лежала на поверхні, хоча давалася взнаки в кожному мовленому ним слові, і так само ніколи не сприймала сама себе аж надто серйозно — в мудрості пересиченій, поблажливій і безкінечній».

— Ти повинна побачити його останню картину… — мовив тим часом Сесар, і Хулія, заглиблена у власні думки, не одразу здогадалася, що йдеться про Серхіо. — Це щось неймовірне, люба. — Антиквар зробив рух, наче збирався покласти свою руку на руку юнака, але не зробив цього. — Світло в первісному стані, що вихлюпується на полотно. Це справді чудово.

Хулія посміхнулася, сприйнявши думку Сесара як незаперечну рекомендацію. Серхіо зворушено й ніяково дивився на антиквара, примруживши очі в ореолі білявих вій, наче кіт, якого гладять по спині.

— Звичайно, — провадив далі Сесар, — самого лише таланту замало, щоб пробитися в житті… Розумієш, хлопчику? Великі мистецькі форми вимагають певного знання світу, глибокого досвіду людських стосунків… Це не те саме, що абстрактні сфери, де ключову роль відіграє талант, а досвід лише доповнює його. Я маю на увазі музику, математику… Шахи.

— Шахи, — повторила Хулія. Вони перезирнулися, а Серхіо занепокоєно поглядав то на антиквара, то на дівчину, і в цьому погляді були розгубленість і ревнощі, що золотим піском спалахнули з-під його білявих вій.

— Так, шахи, — Сесар схилився над своїм келихом і зробив великий ковток. Його зіниці звузилися, занурившись у таїну цього слова. — Пам’ятаєш, як дивиться Муньйос на «Шахову партію»?

— Авжеж. Він дивиться якось інакше.

— Саме так. Інакше, ніж дивилася б ти. Або я. Муньйос бачить на шахівниці те, чого не бачать інші.

Серхіо, який мовчки слухав їхню розмову, спохмурнів і навмисне торкнувся плеча Сесара. Здавалося, він почувався зайвим, і антиквар приязно глянув на нього.

— Ми говоримо про речі, надто брутальні для тебе, любий, — вказівним пальцем він доторкнувся до пальців Хулії, тоді трохи підніс руку, мовби вагаючись, кому з двох улюбленців віддати перевагу, і зрештою поклав її на руку дівчини. — Залишайся таким самим безневинним, як і досі, мій білявий друже. Розвивай свій талант і не ускладнюй собі життя.

Він цмокнув губами, адресуючи цілунок Серхіо, і тієї ж миті в кінці проходу в супроводі Макса з’явилася Менчу — в норковій шубці, з-під якої стирчали довгі ноги, — й зажадала інформації про зустріч із Монтегріфо.

— Тварюка, — підсумувала вона, щойно Хулія закінчила розповідь. — Завтра ж поговорю з доном Мануелем. Підемо в контратаку.

Сполоханий Серхіо знітився перед балакучістю Менчу, яка так і сипала словами, перескакуючи від Монтегріфо до ван Гюйса, від ван Гюйса до різних загальників, а тоді до другого та третього келиха, які тримала вже не надто твердою рукою. Макс, сидячи поруч із нею, мовчки із апломбом курив — такий собі смаглявий, добре вбраний племінний огир. Сесар, відчужено посміхаючись, раз по раз зволожував губи в келиху джину з лимоном, а потім витирав їх носовичком, якого діставав з верхньої кишені піджака. Іноді він