Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Буду обережним, Климентію Євграфовичу. Дуже вам вдячний, а ще можна прохання до вас?

— Яке? — дивиться з-під очей насуплених.

— А ото ви ніж показували, з німецької сталі. Можна його у вас попросити на кілька днів?

— Ніж? А що, сподобався? — одразу всміхнувся Маєвський, наче я йому грошей дав, почав длубатися у своїй торбині, яку завжди носив із собою. Чого в тій торбині тільки немає! Купа всього, наче в перекупки на базарі. — Ось! Прекрасний інструмент! Два леза, шило, консервний ніж, терпужок, пінцет, штопор! Хіба не диво?

— Ага, чудовий ніж, — узяв я цю цяцю, роздивився з усіх боків, щоб граф побачив моє захоплення. — А зараз дозвольте мені додому відбути, поспішаю.

— Давайте підвезу. Я тут іще сокиру німецьку купив. Чудо-сокира! — хвалиться граф, у якого на путнє щось ніколи грошей немає, а на забавки різні — повно. — І сірники фосфорні, які хоч у дощ, хоч у сніг, та хоч у самій воді загоряються!

Ледь від графа відкараскався і побіг собі. Звісно, не на хутір, а до лісопильні, яка на околиці Ромен була. Знайшов господаря.

— Доброго дня, пам’ятаєте, підвозили мене?

— Пам’ятаю, — дивиться здивовано.

— Ви казали, що на Чорний гай не втовпишся на купівлю. А хто його взяти хоче?

— А навіщо вам?

— Я Іван Карпович Підіпригора Чули про такого?

— Ви? — дивується господар. Ну, воно не дивно, що дивується, бо я ж три доби у холодній просидів, вийшов м’ятий та неголений, наче волоцюга якийсь.

— Я, я. Справу одну розслідую. То хто на Чорний гай претендує?

— Та хто, пан з Боротянки. Він же вже багацько гаїв звів. Знайомства у нього в губернії, знає, до кого зайти і кому дати. Я теж не дурний, та тільки пану приємніше від пана брати, а не від мужика Ось і пливуть до нього гаї.

— Як думаєте, він перед купівлею гайок би подивився?

— Обов’язково, і не один раз! Боротянський хоч і панич, але хитрий і торгуватися вміє краще за жида Десять разів усе обдивиться, всі недоліки знайде, ціну зіб’є, всі жили витягне, поки купить. Не обдуриш його. А гайок же хороший. Такий він не віддасть. Тим більше ж і поруч із ним.

— Чого ж поруч? Через Капітанівку там верст двадцять п’ять до Чорного гаю.

— Тю, а навіщо йому через Капітанівку? Він з пагорба свого скотиться і прямо поїде.

— Так там дороги немає, я малу дивився.

— Бо там болота Влітку справді не проїдеш, навіть не пройдеш пішки. А взимку, як підмерзне все, так там шлях чудовий. Навпростець верст десять, не більше.

— Дякую, допомогли.

— Іване Карповичу, а ви мені допоможете? — дивиться власник лісопильні на мене.

— У чому?

— Та дива у мене вдома кояться, — каже він якось непевно.

— Що за дива?

— Золото зникає.

— Як так?

— Домовик начебто краде.

— Домовик?

— Більш нема кому. Як не сховаю, а знайде і забере частину! — зітхає дядько.

— Може, з домашніх хто?

— Та ну що ви! Я ж ховаю, коли наодинці. І кожного допитував. Я брехню чую — не вони. Домовик. Він золото нюхом чує, то де б я не сховав, усюди знайде. Можете цю справу розплутати?

— Можу, тільки не зараз. А вам таке пораджу — купіть у крамниці кілечко найдешевше, попросіть пофарбувати його в золото і сховайте. Подивимося, чи домовик ваш тільки на золото нюх має, чи на все, що блищить.

— А далі що?

— А далі те кілечко неодмінно випливе, і дізнаєтеся ви про домовика свого. Ну, а як не вийде, тоді вже я за справу візьмуся.

Подякував я дядькові й побіг далі. На виїзді з Ромен підібрав мене Петро Заремба, знайомий селянин з Капітанівки. Торгував у місті салом, оце повертався.

— Доброго здоров’ячка, Іване Карповичу, — каже Петро.

— І вам не хворіти.

— Кажуть, вас до холодної закрили?

— Закрили.

— Що творять! Поважну людину, наче цигана якогось!

— То з переляку. Он яке пограбування гучне, всіх тут з пантелику збило. А що, кажуть, знайшли грабіжників?

— Та наче знайшли, тільки дивно якось. Оце на базарі сьогодні балакали люди, що бунтівники наче є, а грошей при них немає. А там же багацько з поштового вагона взяли.

— Може, сховати встигли?

— Так хату перевірили. До того ж жінка не білява, а чорнява.

— У перуці була, коли грабували.

— І.жінок дві.

— Ну, може, одна чекала десь?

— А чоловіків — троє.

— Удвох чекали.

— А той, що поранений, так у причинне місце.

— Що? — я аж підхопився на санях.

— В мене сало брав фельдшер з лікарні, так казав, що сам бачив.

— Як причинне місце, коли в спину поранили! Ближче до плеча! — аж скрикую я. Це ж усі, хто переслідував, бачили!

— До того ж, фельдшер каже, що поранення наче й не від кулі, а так, як ножем.

— Ножем? Причинне місце? — нічого не розумію я.

— Та ось так кажуть, що це скопці були. Новачка до себе прийняли, ото обчикрижили, як капусту восени, але рана загоювалася погано, покликали фельдшера А той у поліцію доніс Прискочили й арештували їх. Кажуть, що вони потяг пограбували, хоч їх того дня в Лебедині бачили. Дива якісь.

— Ага, якось багато дивного, — киваю, а сам посміхаюся.

— Давайте я до хутора вас підвезу, — пропонує Петро.

— Ні, дякую, мені ще до Боротянки треба.

— І туди можу доправити.

— Відпочивай, Петре, мабуть же, намерзся за день на базарі.

— Намерзся, але виторг зігріває, — посміхається візник.

— Добре вторгував?

— Та непогано.

— На морозі сало завжди йде.

— Аж біжить, Іване Карповичу, аж біжить!

Подякував я Петрові й пішов до Боротянки. У тому, що саме там переховувалися бунтівники, був упевнений. Сподівався, що й досі там, а не поїхали. Так поспішав, що аж побіг. Прибіг до села, вже темно було, з дороги звернув і почав дертися на пагорб, на якому панський будинок стоїть. Заходив із боку господарського двору, бо хоч сутеніло вже, але на снігу здалеку видно. Обережно підійшов, переліз через паркан. Хотів пройти далі до будинку, коли двері