Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

А мене кулаком у живіт, руки вивернули, обшукують, наче волоцюгу якогось чи конокрада.

— Револьвер знайшли! Бунтівник! — аж кричать поліцейські. Вони з Полтави, мене не знають, думають, що просто мужик.

— Дурні, подивіться, що на револьвері написано! — кричу їм. А там викарбувано, що це подарунок Київського охоронного відділення за вірну службу, і герб державний.

— Ваша благородь, він з охранки! — лякаються поліцейські і відсахуються від мене, наче від нечистої сили. Все ж таки є повага до нашої контори.

— Документ покажи! — хвилюється і сам поліцмейстер, бо ж охоронне відділення — установа серйозна, її краще зайвий раз не чіпати.

— Я у відставці... — починаю, було, я.

— У холодну, потім розберемося! — закричав із полегшенням справник і втік. Поліцейські стоять, дивляться на мене.

— Іване Карповичу, — вже на «ви» зі мною, рук не крутять, по кишенях не нишпорять. — Ми розуміємо все, але наказ є наказ.

Ось так опинився я у холодній. Аж сам собі не вірив. Тобто кілька разів у холодній я бував, але виключно по справах служби, коли треба було терміново щось довідатися. А от щоб просто туди потрапити! Такого не чекав. А ще звернув увагу, що халепа ця трапилася зі мною одразу після того, як крамольні думки в голові моїй з’явилися. Може, це Господь Бог мене вчить, що не треба дурниці всякі думати супроти правлячого дому? Не знаю.

З поваги посадили мене в окрему камеру, принесли на нари матрац і кілька ковдр, вибачилися, що холоднувато. Потім вечерю принесли. І маленький клаптик паперу. «Іване Карповичу, намагаюся Вас витягнути. А язик Ваш — ворог Ваш. Г-ф». Міг би Климентій Євграфович і не підписуватися, почерк його нерівний, наче хтось літери налякав і ось-ось розлетяться вони на всі боки, я й так упізнав. Поїв, ліг, у ковдри закутався і почав над справою думати, куди ж могли бунтівники сховатися.

Вже знав я, що мусив їх підхопити спільник на санях. Але він їх не дочекався, хоч чекав довго, аж: змерз. Тільки от чому не втік одразу, як постріли почув? Ще ж і бомба вибухнула! Або дуже відданий, чекав до останнього, а може, і не почув пострілів. За Чорним гаєм пагорби високі, лісом поросли, могли звуки пострілів притлумити, що й не почув спільник. Бог із ним, але от де розбійники інші сани взяли? Може, випадково хто проїздив? Але хто там їздити буде у таку пору? Дороги там немає, поруч не живе ніхто. Інколи їздили люди у Чорний гай тетер постріляти; Але по такому снігу яке полювання? Ні. Лежу я, мапу пригадую, але жодної причини, щоб було чого людині туди їхати, не знаходжу. Ну, добре, нехай от селянин якийсь приїхав до лісу дров украсти. Та він би, тільки постріли почув, так дременув, що тільки й бачили. Однак хтось, навіть почувши постріли, а потім і вибух, не втік, залишився, а потім ще підпустив бунтівників до себе, дозволив у сани сісти. От хто це міг бути?

Довго сушив собі голову, аж поки заснув. І уві сні приснився мені чомусь Володимир Боротянський, що кахикав собі в хустинку. Вранці я про це згадав і здивувався. Різні сни сняться, буває і дурниця якась. Полежав, сніданок принесли. Якраз наминав картоплю варену з салом та огірком соленим, коли пригадав дещо. Що Володимир той увесь час носовик біля обличчя тримав, наче прикривав. Я таке вже бачив раз, коли їх благородію якийсь кінногвардієць губи розбив після суперечки в будинку розпусти. Губи набрякли, стали наче вареники, то Мельников їх і прикривав. Може, й у Володимира губи розбиті? Тільки хто б це міг зробити? Ложку кинув і сиджу. Потім підхопився. Три кроки від стіни до стіни, ходжу.

— Іване Карповичу, чи не сподобався Вам сніданок? Моя жінка готувала! — заглядає стражник холодної, який добре мене знає, бо сам з Капітанівки родом.

— Сподобався, дякую і тобі, і жінці твоїй, — сів, доїв, уже коли чай пив, то стало все мені більш-менш зрозуміло. Підхопився я — і ну в двері стукати.

— Що, Іване Карповичу? — прибігли поліцейські, місцеві, роменські.

— Передайте начальству вашому, що я знаю, де бунтівники ховаються!

— А їх спіймали вже, — кажуть мені.

— Що? Де? — я аж очі вилупив, бо таких новин не чекав.

— У Лебедині.

— У Лебедині? — я і сів. Як Лебедин, чому Лебедин? До Лебедина ж далеко, і як вони туди потрапили? Навіть якби одразу поїхали туди, не встигли б до перекриття доріг! А в обхід доріг по такому снігу не встружеш!

Знову я у двері постукав.

— Хлопці, а де їх затримали хоч?

— Та у сектантів якихось.

І тут посміхнувся я і заспокоївся. Бо от чого ніколи не бувало, так щоб бунтівники з сектантами разом були. Не любили один одного і трималися завжди подалі, хоч і ті, і сі — вороги імперії. А що тепер ось бунтівників у них знайшли, то нічого дивного. Сектанти завжди крайні, ось їх і прихопили. Головне зараз перед Петербургом відзвітуватися, що знайдені бунтівники. Потім виявиться, що не вони, але то потім Тоді вже і шум навколо пограбування вщухне, а може, і самих нападників знайдуть. Хоча ні, не знайдуть, бо не знають, де шукати. А я знав. Та пробув у холодній аж три дні, поки мене граф не витягнув.

— Я б сам і не вдіяв нічого, бо губернатор на вас дуже розлючений. Але Олексій Посульський свої зв’язки задіяв. Ви його знаєте?

— Трохи, — посміхаюся, а сам згадую те моє полювання на людожерів. Аж не віриться, що справді то було. — Дякую, що не забули.

— Ні, не забули. А бунтівників схопили. Без мене, — зітхає граф і в розпачі крутить головою. — Я ж їх так схопити хотів! Щоб у газетах написали!

Він такий нещасний, ледь не плаче. Ото про газети в нього манія прямо якась. Хоче в газети потрапити. Я так навпаки вважаю, що краще в газети не потрапляти, бо там або про жертви злочинів пишуть, або шкандалі якісь, або некролог. В біса воно треба? Ото таке кажу графу, а він тільки головою крутить.

— Не вчіть мене, Іване Карповичу, краще самі обережніші будьте. А то і так у губернії у вас вже репутація поганенька. Ледь не за бунтівника