Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

У новому романі найкращий сищик Іван Карпович Підіпригора, долаючи нескінченні перепони, мандрує в Іспанію, аби нарешті зустрітися з донькою Монікою. Читачі, звиклі до складних і плутаних сюжетів, знайдуть тут традиційну карколомність; читачі, яким давно хотілося морального змужніння героя, теж не розчаруються.

У попередній частині Іван Карпович Підіпригора через інтриги ворогів потрапив до Петропавлівської фортеці. Звідти його звільнили лише завдяки Лютневій революції 1917 року, під час якої імператор Ніколай II зрікся престолу, а владу отримав Тимчасовий уряд. Івана Карповича відпустили, взявши обіцянку, що він залишить Петроград і не братиме участі в революційній боротьбі. Підіпригора погодився і одразу поїхав додому, на хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії.

отяг прибув до Ромен уночі, візників було кілька, їх швиденько розібрали, та я за ними не ганявся, бо не хотів, щоб про мою появу одразу стало відомо. Пішов собі пішки. Темряви, калюж і брудного снігу не боявся. Щойно вийшов за місто, мусив пригальмувати, бо відчув утому. Останні пригоди, особливо ув’язнення, забрали в мене забагато сил, я заслаб і вже не мав колишньої витривалості, яка дозволяла пробігти за ніч півсотні верст. На дорозі були калюжі, я зайшов до невеличкого гайка неподалік, сів на повалене дерево і з подивом відчув, що геть заморився. Не тільки тілом, але й духом. Піднесення від виходу на волю вивітрилося ще в потязі. Виснаженість нагромадилися. Пригоди вичавили з мене всі сили, хотілося спокою й тиші. Залізти на піч, закутатися в кожух і ні про що не думати. Уявляти було так солодко, що я задрімав, розслабився й гепнувся зі стовбура просто в талий сніг. Підхопився, закрутив головою — рано мріяти почав! — і пішов далі.

Вирішив більше не зупинятися, але невдовзі знову відчув утому, а потім зовсім у голові паморочитися почало. Сів під копою соломи відсапатися. Ніколи ще такого зі мною не було. Чи постарів ти, Іване Карповичу? Чи, як у тої ляльки механічної, закінчився твій накрут — іще кілька разів смикнешся і застигнеш назавжди? Думати про це було неприємно, але я не нервувався. До всього збайдужів. Постарів — і постарів, заслаб — і заслаб. Оце б залізти в солому, скрутитися і лежати, а все інше дрібниці. Почав було вже нору в копиці собі рити, коли схаменувся — додому мені треба, додому! Що я — безхатько якийсь, щоб серед поля ночувати, з мишами сусідити? Є в мене дім, і до нього мушу я дістатися.

Посидів трохи, підвівся і почвалав далі. Невдовзі знову втома мене охопила, густа й липка, наче кисіль. Сповільнювала рухи, хапала і обгортала, примушувала зупинитися, сісти, лягти, не рухатися. Але я їй не піддавався. Зчепив зуби і гріб далі. Коли вже зовсім важко стало, почав думати про дівчат своїх, заради яких дійти мусив, і це трохи додало сил. Жодного разу не зупинився, аж поки не вийшов на пагорб перед своїм хутором. Його в темряві й не видно було, але знав я, що він стоїть там, попереду. На пагорбі ноги самі підігнулися, і де стояв я, там і впав, прямо на брудний лід дороги. Але не злякався, що більше не підведуся. Поруч був хутір, який я побудував і в якому був щасливий. Він додав сили.

Невдовзі підвівся і почвалав далі. Хмари розійшлися, місяць трохи розсіяв морок, побачив я дім і зупинився приголомшений. Місце, яке колись було для мене рідним і найкращим у світі, зараз виглядало геть чужим і зіпсованим. Поламана в кількох місцях огорожа, забиті дошками вікна, дах із діромахами вкраденого заліза. Коли зайшов у двір, побачив там хащі будяків, вищих за людину. Пройшов до дверей. Вони були геть понівечені, бо до хати моєї кілька разів приходили злодії. Усі знали, що всередині нічого не лишилося, навіть меблів, однак поширювалися чутки, наче в хаті я, перед тим як піти на війну, сховав добряче золота та готівки, тому злодії все одно лізли, зривали підлогу, пробивали стіни і стелю, аби тільки скарби знайти. Звісно, нічого не знайшли, але хату потрощили добряче.

Я відідрав дошки, якими забито двері, зайшов усередину. Пахло сирістю й мишами. Батареї парового опалення, якими я так пишався, зрізали і вкрали. Те саме сталося і з котлом. Навіть грубку на кухні, де Уляна Гаврилівна варила їжу, — і ту геть розвалили. А в залі ще й понакладали лайна. Я стояв посеред сплюндрованої чужої хати, і всередині піднімалась лють. Хотілося помститися, вихопити револьвер, стріляти, кричати й погрожувати. Я вклав у цей будинок стільки душі та грошей. Усе знищили! Краще б спалили, щоб я не бачив такої наруги! Аж у голові загупало від гніву. Та я сам його спалю і назавжди заберуся звідси! Щоб не бачити цього жаху! Нехай мій дім залишиться назавжди в споминах таким, яким був, а не яким став! І я помщуся за нього! Страшно помщуся!

Мені хотілося вбивати і плакати. Я весь тремтів. Дав собі кілька хвилин. Потім почав глибоко дихати. Заспокоїтися і думати, що робити далі. Ні, я не віддам їм свого будинку. Я повернуся і відновлю його, знову зроблю своїм, таким, яким він був. І сюди знову приїдуть мої дівчата, і тут, із ними, я знову буду щасливий. Темне минуле залишиться позаду, бо почнеться нове життя. Принаймні в це хотілося вірити.

Я вийшов із хати. Подивився на виламані двері сарая. Заліз на горище, сховався там у залишках сіна і заснув. Точніше, намагався заснути, бо і твердо було, і холодно, і колотило мене, наче в пропасниці. Ввижалося дурне й страшне. Більше заморився,