Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

з будинку грюкнули. Я швиденько до сінника, там сховався і принишк. Коли чую, голоси. Чоловічі. Балакають, як освічені.

— Куди ми їдемо? — питає один слабким голосом. Такий у поранених буває.

— До Сум А звідти вже на Москву. — каже інший, голосом рішучим та впевненим.

— А гроші? Валіза з грошима! Їх же не знайшли!

— Не повідомляють, що знайшли. Але могли знайти і тихо поділити. Та як би там не було, повертатися за ними зараз небезпечно. До того ж, позавчора була заметіль. Де ми їх будемо шукати?

— Кроків п’ятдесят від гаю! Я пам’ятаю!

— Ти був поранений і непритомнів.

— Але те місце я добре запам’ятав! На прямій між ялинкою, в яку блискавка влучила, і старою грушею на узліссі! Десь п’ятдесят кроків, — гарячкувато каже чоловік. Мабуть, це той, білявий нападник, якого поранили, бо голос досі слабкий.

— Сашко, немає про що балакати! — каже інший нападник, чорнявий.

— Як немає! Партії потрібні гроші! Повернутися без грошей — провалити операцію! — бідкається поранений.

— Ми повернемося з грошима!

— Яким чином?

— У цього панича вдома є сейф. Там кілька десятків тисяч рублів асигнаціями Він збирав гроші на купівлю лісу.

— Євгене, то чому ми не забрали гроші!

— Тому що сейф зачинений!

— Треба було примусити панича відчинити!

— Ти ж бачиш, що він пришелепуватий!

— Револьвера бояться всі!

— Але не цей. Я відрізав йому мізинець! Не просто відрізав, а по шматочку, щоб залякати А він так і не сказав код! Співав псалми і бився головою об підлогу, шепотів, що він мученик в ім’я Христа і готовий прийняти смерть мученицьку.

— Він бреше!

— Та бозна. Я повторив на ньому фокус із револьвером. Показав, що там є набої, засунув ствол у рот, щоб він бачив, як я натискаю на гачок І натиснув. Він не знав, що я підмінив револьвер. Він думав, що я уб’ю його. Але так нічого і не сказав, тільки плакав і шепотів молитви.

— Дивно, паничі зазвичай не релігійні.

— Так, дивно. Може, я занадто сильно дав йому по голові, коли застрибував у сани, то панич і дуріє. Але ж ти сам бачив, що кричить, пророкує нам страшний суд і бажає вмерти мучеником.

— Треба було вбити його і висадити сейф бомбою.

— Сашко, пам’ятаєте, як есери грабували пароплав на Чорному морі? Висадили бомбою сейф і отримали купку попелу замість грошей. Якби в сейфі було золото, то нехай, але паперові купюри просто згорять! До того ж, вибух неодмінно викличе підозру. А нам необхідно діяти тихо.

— Тоді треба катувати цього покидька, цього експлуататора, який п’є народну кров, різати його на шматки Все б розповів!

— А я і різав, по шматочку. Він верещав як свиня, але так і не сказав код.

— Треба було продовжувати!

— Олена заборонила. Ти ж знаєш, вона не любить цього.

— Але партії потрібні гроші!

— Гроші будуть. Цим вона займається.

— Тобто? Євгене, про що ти кажеш?

— Той панич, він зовсім здурів, він же переконував нас здатися.

— Ага, я чув.

— А тепер хоче врятувати Олену.

— Що значить «врятувати»?

— Здається, цей телепень у неї закохався. Ну, це справа нехитра, в неї всі закохуються. Вона йому пояснювала, що вбила не одного шпика, то їй шлях лише на шибеницю. А цей дурник запропонував їй втекти разом з ним.

— Втекти? Куди?

— До Європи. Вона переконала, що не може залишатися в Росії, має тільки втекти звідси подалі, щоб врятуватися. І цей клоун погодився. Сказав, що готовий покинути все заради неї, бо жити без неї не може.

— Ідіот! — ледь чутно зітхає поранений.

— Ну, Олена може хоч кому голову задурити. Це тільки ти не помічаєш її чар, — чомусь дратується Євген, той, що з рішучим голосом.

— Що ти маєш на увазі? — дивується Сашко, поранений.

— Байдуже. Зараз ми поїдемо. Потім Олена повернеться до панича. Скаже, що втекла від нас і хоче поїхати з ним на край світу. Панич відкриє сейф, візьме гроші, щоб тікати до Європи. Тоді Олена пристрелить його, забере все, наздожене нас, і ми спокійно повернемося. Не з порожніми руками, а з поповненням партійної каси! Пости з доріг уже зняті, вранці будемо в Сумах, там сядемо на перший-ліпший потяг — і до Москви. Гарний план?

— Не дуже. Але партії потрібні гроші.

— Гроші будуть.

Я чую, як Євген запрягає коня у сани. Сашко стоїть поруч. Мене від них відділяє тонка стінка.

— Слухай, а як це тобі вдається? — якось роздратовано питає Євген.

— Що саме? — дивується Сашко.

— Не помічати Олену. Вона будь-кого може звабити, це перевірено купу разів. Але не тебе. А вона ж закохана в тебе!

— Дурниці! — чомусь дратується і Сашко.

— Закохана. Це вже повір. Жодних сумнівів. Я на цьому знаюся.

— Ми — революціонери, і ми мусимо бути вищі за якісь ниці почуття!

— Кохання такої жінки — нице почуття?

— Немає ніякого кохання, Євгене! Є хіть, просто хіть, яку віковічні забобони одягали в ошатне вбрання. Але це хіть і більше нічого! Хіть відволікає і робить слабким,.а ми мусимо бути зосередженими та сильними, щоб перемогти! — Сашко починає кахикати. Здається, він досі слабкий.

— Сашко, називай це як хочеш, вбранням, придурюванням чи як завгодно. Але ось що я тобі скажу: закохана жінка здатна на все, — тихо і переконливо каже Євген. — Вона може робити дива, вона нічого не боїться, вона, як той скандинавський берсеркер, Який іде до мети, нічого не боячись. Її не зупинить жодна перешкода. Так ось, жінка, ображена в коханні, теж здатна багато на що, і я не хочу, щоб ми через це постраждали.

— Євгене, ти ж знаєш товариша Олену. Вона вища за всі ці тілесні витребеньки. Вона відданий боєць революції і жодного разу не дала приводу в цьому сумніватися. Не смій казати про неї щось погане і сам будь вищим тваринних хвилювань, — каже тихо Сашко.

— Так, ти правий. Відійди трохи.

Чую, як Євген виводить коня у двір. Грюкають двері. Я обережно виглядаю, бачу, як хтось третій сідає у сани. Їдуть. Стою. Потім крадуся до вікна у покинутій частині будинку. Якщо у житловій частині