П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

як поводяться «гарні діти», а як і не знають, то саме цього найперше навчаться, так засвоять, що коли вийдуть на волю, то саме завдяки цій науці стають справжніми злочинцями, в яких уже немає й краплі невинності.

Тому він, звісно, не мав жодного сумніву в тому, що має стати саме католицьким святим і не повинен вихвалятися своєю святістю.

Почав жити потайно, у мовчанні. Його права рука ніколи не знала, що робить ліва. (Певна річ, і це цілком закономірно, про це чудово знав дехто інший, що, позаяк геть не був святим, не мав наміру дотримуватись правил потайливості та мовчання; куди там, оскільки за людською природою своєю він був неймовірне базікало, та ще й любив козиряти своєю обізнаністю, бути у курсі того, що наразі приховується і т. ін.)

Чоловік почав проповідувати Віру та Надію: певна річ, вони мали бути публічними. А от на самоті закликав звертатись до Милосердя, яке, коли про нього голосно кричати, втрачає свою суть, обертаючись натомість на діяння Диявола (!).

Та він був дуже обачним, щоб не порушити традиційне розділення Церквою Віри та Надії з одного боку і Милосердя — з другого. Саме заради останнього він покинув усе матеріальне добро світу (себто свою державну посаду). Жив у справжнісіньких злиднях (у дуже популярному монастирі у центрі рідного міста). У його голові почала складатись думка, яку саму по собі не можна було назвати єрессю, однак у порівнянні із церковними традиціями вона була все ж новаторською. Він став трошки ближчим до лівих католицьких рухів, втім, і надалі зажурено й сумирно переконував у своїй вірності Ватикану. Припинив будь-які сексуальні контакти та «любити жінок», що у його попередньому суспільному житті мало неабияке значення, адже було неодмінною умовою будь-якого поступу, й наразі все це поступилося місцем безгріховності.

У міру того, як робота просувалася вперед, досягаючи крайнощів, почали проявлятися перші ознаки влади. Навколо нашого святого інтелектуала спочатку виникла аура впливовості, потім — пошани, а згодом — мовчазного й глибокого поклоніння, і врешті-решт — натхненних сподівань.

Проте саме в ту мить, коли все досягло піку своєї значущості, обставини перевернулися догори дриґом.

Приваблені ароматом Святості, у дворі монастиря (новенького, збудованого у стилі нового ліберті на кошти однієї великої промислової компанії) до нашого інтелектуала підійшов гурт молодих католиків: зустріч відбувалася з нагоди міського Кінофоруму, а монастир зголосився прихистити учасників зустрічі. Була неділя, відразу по Великодню, по-весняному тепло й ясно; на заллятих сонцем узбіччях розпускалися фіалки та примули. Пересохлі русла струмків блищали зворушливою блакиттю води, що щойно зійшла з гір. І справді темні й голі Апенніни здіймалися за спиною міста, гублячись у ще нетривкій блакиті, а перед ними, до самісінького низу, аж до берегів По, розповнілої від паводкових вод, простягалася рівнина. Здавалось, ніби тільки-но тут пройшов Салімбене[94] чи принаймні у пахощах конопель паслися коні якихось давніх варварських племен, котрі приречені зміряти свою старість з величним Оновленням Церкви…

Наш інтелектуал саме брав участь у миролюбній дискусії, коли раптом пробили святкові дзвони. Цієї миті він мав змогу цілковито відчути, якого рівня досягла його знаменитість: він ще не «відірвався від землі», а навколо вже панувала урочистість, обтяжена очікуванням, як перед появою виняткових особистостей. Насправді ж саме він був головною особою на цій зустрічі й саме задля нього навколо роїлося стільки гостей. Ще кілька днів, тижнів, місяців, і про нього дізнається увесь народ. Його слава та вплив стануть безмежними. Він відчував це завдяки внутрішньому розрахунку, яким він завжди вирізнявся. Через свій понурий песимізм він не втрачав змоги неупереджено розмірковувати над добрими новинами[95], коли випадала така можливість.

Та тільки замість того, щоб втішатися славетним майбутнім, яке відкривалося перед чоловіком, на його очі впала темрява, його пройняло пекельним холодом, од відчаю йому стиснуло горлянку й затрусилися жижки.

Його очі нажахано невідривно вдивлялися в пустку, сповнені болючим відчуттям істини та шляхетності: з трагедії щезло все, що було в ній «комічного», від нього лишився лише пишний стиль: і витріщені у безвість очі «святого» під скуйовдженим травневим вітром волоссям, і скривлена шия, так ніби він озирається навсібіч чи назад, силкуючись утекти, але натомість стоїть непорушно, мов укопаний, на одному місці, — усе це відбивало сяйво цієї пишності.

Аби не відхилятися від фактів дійсності, скажу, що найбільше його вразило те, що теоретична дисоціація, у якій він жив, готуючись до своєї святості, загострилася. І ось раптово, ніби у коловороті, Віра й Надія стали незбагненними для нього, коли разом з ними немає Милосердя, яке від них забрали (ніби йшлося про Ідеалізм чи Нацизм!). Будь-яка новітня думка у царині релігії, як виявилось, немислима без єресі. Лівий католицизм виявився несумісним з Ватиканом. Та все це було лише відмовкою чи ˂ ˃.

Наш інтелектуал захоплено й уражено саме спостерігав за простим втіленням Істини, що тепер полонила його, — коли зауважив, як у церковному дворі, по-змовницькому усміхаючись і майже підморгуючи йому своїм червонуватим оком п’янички, йшов Диявол. Певна річ, він дотримав слова: це він привів його до справжньої Святості, не до удаваної. До Поезії, а не до Літератури.

Одержимий такою непідробною Святістю, він чудово усвідомлював, що ця справжня Святість — Диявольський дар. Що Істина, якої він так несподівано зазнав, створена Брехнею. Що Добро, яким він раптом так невиразно втішався, — плід Зла. Що Одкровення прийшло до нього через його найбридкіші почуття. Втім, все це у такому викладі — це лише літературний твір. Під цією низкою раціональних та банальних протиставлень виднілися інші, не лише невимовні, але й навіть незбагненні, хіба тільки як Жарт чи Викрадення Всесвіту. Наш інтелектуал закричав й упав на землю. Диявол скористався цією нагодою, аби пробитиb[96] йому на долонях дві кривавих позначки.

Чоловіка у маренні (чи під час маніакального нападу) перенесли на його маленьке ліжечко; кому б поталанило у ті години чути його, міг би подумати, що йдеться про Еклезіаста чи Одкровення або про ймовірні й загублені оригінальні тексти Святого Франциска; але ані переказати, ані відтворити потім нічого б не спромігся.

Уночі, поки чоловік марив у своєму ліжку, його перенесли в інше місце. (5)[97]

Там, у світлі, з’явилося йому інше, ще яскравіше світло, що називало його на ім’я. За аналогією з Темною Силою назвемо це Сяйливою Силою.

Сяйлива Сила покликала чоловіка на ім’я.

Святий упав на коліна перед нею, бо дійшов закономірного логічного висновку, що тут ідеться про Бога.